Хочеш повернути Ганну?

- Ну як так, то й чого ж. - скупо кивнула пенсіонерка. Скарг не буде. І Ганна з тобою помириться. Але ти точно згодний?

На вулиці щось гримнуло, а може просто шина у вантажівки лопнула.

- Які питання, раз і Ганна. - почув свою відповідь Кирило. 

- Не пожалкуєш?

Лампа на стелі блимнула, потім загорілася дуже яскраво й згасла. Поки в очах хлопця спалахували зірки, він знову почув себе, ніби зі сторони.

- Ні, що ви.

- Я нічого. - просичала пенсіонерка. - А ти три рази згодився й не спитав на що. 

Загриміло десь зверху, повз вікно пролетіло щось велике й з гуркотом гепнулося об асфальт. Хазяйка осудливо похитала головою.

- Знала я твою тітку, розважлива була женщина. В кого ти такий - не розумію. Мабуть, зовсім тебе не вчила, це погано.

- Вчила читати по якійсь старій книзі, там були трави й рептилії. І ще різні картинки були.

Кирило знітився від сороміцьких спогадів і чомусь уже не здивувався, коли побачив, як у Саші навіть вуха видовжились від цікавості. Не треба дитині про те знати, що бачив Кирило в тій книзі. Тільки забув ті картинки. А оце зараз щось пригадалося.

О, та земля з кладовища і моторошні картинки з тітчиної книжки... І дуже детальні розповіді, що з ним зроблять, як він довірятиме незнайомцям. Там фігурували гострі й тупі предмети, багато крові, болю й іншого негативу.

Про незнайомок тітка нічого не казала.

А… А Саша ж як раз незнайомець? 

- А в метро ти щось без картинок читав. Теж цікаве. 

- О, так це ж вона там була. І її відерце з землею. - прояснилося в голові молодого політика. - На що я підписався тільки що? 

- Ба, розкажи ж йому, він зовсім нульовий. Хоч про тринадцять гір, ну ба…

- Так, я міленіал, з нульових. А ти, виходить, зумер. Тоді чого в тебе нема смартфона в руках?

- Я покараний. До завтра. - насупилася дитинка. - Ба, ну скільки можна тягти?

- Скажіть но мені, представник райадміністрації, скільки у нашому місті Лисих гір? - спитала пенсіонерка тоном вчительки.

- Одна. Як раз тут. Це ж і вулиця Лисогірська.

- Помиляєтесь, їх тринадцять. На старовинних картах Київ охороняє величезний змій, що кусає сам себе за хвіст. І його тіло як  раз обіймає ці гори. Бо на них тримається світ. Вірніше охороняв. Його давно вбито. А гори залишились, і їх треба охороняти від…

І тут дурман ніби розвіявся, Кирила прорвало. 

- Що за балаган? Тринадцять лисих гір - та такого просто бути не може! По всій Європі стільки не знайдеться. То просто дурилка для туристів. І віра у відьом - мракобісся й забобон. Хто їх боїться - просто несповна розуму. Як можна боятися тих, кого немає?

- От я і кажу - чого нас боятися? - переможно скрикнув Сашко, а бабуся дала йому непедагогічного запотиличника.

- Так от. - продовжила вона терпляче. - Найстрашніше, що може статися - що тут вирівняють рельєф. А не будівництво на горах, як деякі мої подруги вважають. Гори з цим справляються. На місці більшості будов тепер лише цвинтарі. Що ніби натякає. А от коли зрити…Одну гору за совєтів зрили. Уявляєте?

- Не зовсім. - Кирило не встигав слідкувати за зміною тем, хоч дурман від чаю начебто розвіявся.

- Кінотеатр Київ стоїть як раз на місці зритої гори. Ти ж знаєш, там вічно якісь неприємності. Захист пробиває. Будова висока, тому ще тримається. Але для нагляду туди треба молоду спортивну людину. Тільки наша молодь, он бачте, їде вчитися на Брокен. - жінка наче виплюнула останнє слово. - А вартувати нікому. Тож будеш ти. Подякуй своїй тітці.

- На що ви натякаєте? - Кирило відчув себе ошуканим.

- Ні на що не натякаю, я людина проста, університетів на Брокені не кінчала. Я прямо кажу - твій начальник прийшов на цю посаду, щоб брати гроші за дозвіл на забудови й зноси. Місце розритої гори входить у його список. Там на квадратному сантиметрі можна озолотитись. Чи на кубічному? - перепирала вона себе.

- Ви не праві, з усією пошано. - спробував заперечити Кирило. - Мій начальник дбає про виборців і …

- Твій шеф - глава клану вовкулаків, що колись панували на Замковій горі, поки ми, київські відьми, їх звідти не вигнали. Вони хочуть повернутися. Вольф дбає про їжу для зграї. А його дружина - дочка головного Дніпровського водяника. Їх дитина має силу заволодіти всім Києвом. Не зараз, років через двадцять-тридцять. І тоді наші гори зриють і продадуть. Захист зникне. Місто піде під воду. Ну і все.

- Що все?

- Все - це все. Кінець світу, чув про таке?

- Забобони. - відрубав Кирило. - І шеф не бере хабарів.

- Поки що не бере. Бо одразу не можна. І ще мало несуть. А та твоя знайома, що написала йому листа, бачила в дзеркалі майбутнє. Вона відьма вчена, у неї й дзеркала, і кришталеві кулі. А я проста рождена відьма, і бачу прості сни й видіння. І ще плани забудови в інтернеті, які щомісяця перемальовують. Твоя дільниця в найбільшій небезпеці.

- Моя що? Я тут до чого?

- Ти мав необережність зголоситися. А я мала право тебе прийняти, твоя тітка мені тебе віддала. 

- Як це віддала? Ми давно на ти?

- Від народження. Я тебе приймала. Не витріщайся. Доля твоя така. Тітка наробила горя, ти виправиш.

- Я?

Відьма явно вирішила, що високі матерії поки що для Кирила заскладні.

- Хочеш повернути Ганну? - запитала вона про очевидне і сама ж відповіла. -  Хочеш. Вона зараз прийде. Ви підете разом до твого шефа. Його вдома немає. Скажете його жінці, що він вас послав. Треба терміново сховати дитину, бо київські відьми вирішили її викрасти. Вона ж тебе знає. Повірить. Візьмете немовля. І все, ти прийнятий. І Ганна твоя навіки.

Він уявив Ганну, всю його. Ще б він не хотів. І знову почув себе наче зі сторони. 

- Точно все?

-Так. Інше не твоя турбота.