Глава 49 Зустріч

Кіберчорт швидко затягнув Курта до приміщення й легким поштовхом змусив тіло Олександра відлетіти до стіни. Знесилений Курт хотів було підвестися, але не зміг. Його шолом та рюкзак кудись зникли, а з ними й відчуття орієнтації в просторі та часі. Він знесилено підвів очі до чоловіка у довгому сірому халаті, що неквапливо крокував до нього.

— Жадібність людська воістину не знає меж, — похитав головою Мельфей, присівши навпроти Курта. — Що вони пообіцяли тобі, друже? Гроші? Чергове звання? А може саме безсмертя?

Курт стомлено дивився на незнайомця втомленими очима й майже не мав сил аби щось відповісти.

— Чи вартувало воно того, аби загинути у цих стінах? — у нерозумінні продовжив Мельфей.

На годиннику Курта раптово спалахнув екран. Здається надійний гаджет не витримав усіх навантажень, що звалилася на нього та його господаря. Курт знесилено потягнувся до екрана на якому застигло фото батька.

— Вже скоро. Нарешті ми зустрінемось, — шепотів до себе Курт.

Мельфей спокійно поглянув на годинник й погляд його раптово змінився.

— Звідки у тебе це фото?! — несподівано запитав очільник Безодні не зводячи очей з екрана.

Курт мовчав. Він не хотів нічого чути. Єдине, чого у ці миті насправді потребувала свідомість Курта - аби його відпустили туди, де, на його думку, не має смутку. Немає місця брехні і зраді, де не потрібно нікому й нічого доводити.

— Я питаю, звідки це в тебе, хлопче!? — Мельфей зірвався на крик й добряче струснув Курта, аби той прийшов до тями.

— Мій батько, — тихо підвів очі до Мельфея Курт. Не відчуваючи ані краплини страху.

Насправді Сашко просто хотів сказати це в голос. Не для Мельфея - для себе.

Чоловік з довгим волоссям розтиснув долоні й підвівся.

— Ім'я? — коротко мовив Мельфей. — Назви своє ім'я.

Курт з останніх сил підвівся на руках і єдине чого боявся, аби спромогтися підвестися на повний зріст та гідно встояти на хитких ногах.

— Олександр Курт, — відповів Сашко поглянувши у вічі очільникові Безодні.

Мельфей зачекав кілька секунд й квапливо рушив до широкого екрана. Здається Курт лише зараз помітив, що перебуває у просторому приміщені з високими стелями. З масивними столами, залізними шафами й великим екраном, що розмістився поруч з вигнутою панеллю керування. Неподалік Курта стояв Кіберчорт не зводячи погляду з Сашка. І навіть, якщо фізичний стан Курта був ліпшим, розраховувати на втечу шансів не було.

Пальці Мельфея забігали сенсором й за мить на екрані з'явилася світлина на якій завмер батько Курта в оточені двох друзів.

— Відпусти його, Мельфею! — у дверях в супроводжені Мінера стояв Вітер.

— Він знає? — коротко запитав Мельфей не зводячи погляду з щойно прибулого капітана.

— Ні, — відповів Вітер, поволі знімаючи шолом.

Курт нерухомо дивився у бік новоприбулих й здається повірив у те, що помер.

— Батько, — ледь чутно прошепотів Курт, простягнувши пальці правиці у бік дверей.

— Мінер. Стілець і заспокійливе, — стримано наказав Мельфей, поглядом вказуючи на Сашка.

Піхотний робот швидкими кроками дістався Курта, саме вчасно підхопивши його, аби той не впав. За кілька секунд, Олександр сидів у зручному операторському кріслі, відчувши, як голка шприца дивним чином спромоглася пробити захисний костюм.

— Не переймайся. Мінер знає, що робить. Він здатен сканувати людське тіло, зараз хлопцеві полегшає, — заспокоїв Вітра Мельфей.

Курт у нерозумінні споглядав перед собою. Втрачені сили раптово почали повертатися до нього, але очі не вірили тому, що відбувалося. Він бачив батька. Так, він здавався дещо старшим, втім попри сивину й короткі вуса Курт чітко усвідомлював, що споглядав на того, кого так прагнув побачити знов.

— Я власне й сам не повірив, коли побачив тебе крізь візир зозулі, — тихо мовив Мельфей. — Ми вважали, що ти загинув.

Вітер опустив очі, спробувавши зробити глибокий вдих.

— Усі так гадали, навіть Курт не знав правди, — сумно відповів капітан.

— Ти не розумієш. Зв'язки між Безоднею та Поверхнею значно тісніше ніж здаються. Ми шукали тебе, друже, але марно! — промовив Мельфей.

— Я також гадав, що ви загинули, — зітхнув Вітер. — У реєстрі зазначалося, що після вибуху ніхто не вижив.

Курт німо спостерігав за дивною розмовою. Він хотів щось сказати, але поки не міг.

— Андрій?! — раптово запитав Вітер. — Він живий?

— І так, і ні, — відповів Мельфей й капітан раптово помітив, як з дальнього кута виникла кремезна постать у гідрокостюмі й поволі закрокувала назустріч Вітрові.

Сашко поглянув на екран й на мить перенісся до спогадів дитинства. Чоловік із довгим волоссям - здається він бачив його того дня, коли той разом з приятелем завітав у гості до їхньої оселі.

Тим часом постать у гідрокостюмі підійшла до Вітра, обережно притиснувши капітана до себе. Це були найдивніше обійми, які доводилося бачити Куртові. Найдивніші й напевно, що найщиріші. 

— Нам так багато потрібно тобі розповісти, друже, — перервав тишу Мельфей.

— Так, так, — схвально захитав головою Вітер раптово почавши жадібно хапати ротом повітря.

Мельфей швидко рушив назустріч другові.

— Усе гаразд, — поквапився заспокоїти Вітер. — Це все легені, не можу дихати без клятого шолома.

Мельфей поглядом вказав Мінерові підготувати оглядовий стіл. 

— Поклич Харта! — швидко мовив до Кіберчорта очільник Безодні.

Рогатий покірно хитнув головою й зник за дверима. Курт підскочив із крісла, хитаючись рушивши до батька. Перевантажена свідомість наразі ліпше сприймала звичну для Сашка постать Вітра, як бойового побратима, але від того щире бажання допомогти не ставало меншим.

— Зачекай, хлопче, — зупинив Курта Мельфей. — Йому допоможуть. Мінере! Готуймо стіл! Маємо оглянути пана Вітра.

— Я зможу, — відсапуючись мовив капітан, поглянувши на Сашка й після цих слів руки Андрія відпустили майбутнього пацієнта, аби той самотужки тримав рівновагу.