Глава 47 Двері

Кіберчорт міцно затис у правиці електричні вила, зустрівшись червоним поглядом очей з власним відбиванням, що застигло на захисному склі шолома Курта. Жахливий й водночас дивовижний робот показово здійняв догори зброю, аж раптом швидко перевів увагу на зап'ястя лівої руки. 

Портативний екран комп'ютера заблимав світло-зеленим і Кіберчорт відвернувшись, стрімко зник у лісовий гущавині. Потерчата одночасно перезирнулись й поглянули на власні зап'ястя переплетені ледь помітними браслетами у вигляді скручених між собою дротів. Зелений вогник, що пульсував на них змусив дітлахів завмерти, вдивляючись у далечінь.

— Що сталося?! — мовив Курт з нерозумінням дивлячись у бік малих.

— Зміна головної задачі. Очікуємо нових розпоряджень, — випалив хлопчик й у його штучних очах на мить спалахнуло помаранчеве сяйво.

— Є підтвердження. Воїн з поверхні має піти з нами, — виголосило дівча, механічно повернувши голову у бік Курта.

— Ні, — відказав Сашко. — Я не піду без мого друга.

— Якщо чоловік у шоломі пілота достатньо вправний, то згодом дістанеться сюди, — мовив хлопчик.

Думки остаточно змішалися у голові Курта. Він мав опанувати себе, аби прийняти правильне рішення, але нові знайомі схоже вирішили позбавити його такої можливості, швидко закрокувавши у протилежному від гущавини напрямку. Курт вкотре поглянув на дерева за якими нещодавно зник Кіберчорт й лише зараз усвідомив, що у разі сутички ця зустріч мала стати останньою в житті Олександра. 

— Стривайте, але ж на мапі не було тринадцятого рівня! Де я?! — жахливе усвідомлення, неначе холодним душем ковзнуло спиною Курта.

— Це залежить від того на яку мапу дивився воїн з поверхні, — загадково мовило дівча не спиняючи крок.

Поглянув на стежку, яка вела назад до ліфтової кабіни, Сашко хутко перевів погляд на спини потерчат, котрі вже майже зникли у напівтемряві рівня. 

— Зачекайте! — гукнув Курт, поспіхом намагаючись відкрити рюкзак.

Здається у ці миті Курт втратив межу, що відокремлювала реальність від дивовижного сну. Неонове сяйво на тлі майже живої природи заворожувало зір. Дивні створіння й не менш незвичні перепони, які трапилися на шляху Курта та капітана. Усе це остаточно затьмарило розум, спонукаючи просто дозволити відчуттям приймати рішення, відпустивши здоровий глузд.

Сашко поспіхом відшукав у рюкзаку довгий армійський ніж, який потайки встиг прихопити зі збройової кімнати. На вигляд дана модель нагадувала старі добрі й перевірені десятиліттями сталеві помічники військових, що все ж таки зазнали певних змін. Найкраща та найміцніша марка сталі, яка наразі була доступна майстрам для виготовлення подібної зброї. Довге лезо, увінчане зубцями на верхній частині клинка. Чорне, ніби скручене руків'я з ледь помітною кнопкою, яка змушувала лезо сяяти яскраво-зеленим. 

Курт поглянув у бік дітлахів зрозумівши, що його заклик було почуто. Вони як й раніше давали Сашкові змогу побачити лише власні спини, втім попри все зупинились на місці, очікуючи на його рішення.

— Заждіть! — Курт поспіхом накинув на спину рюкзак й стрімко рушив за своїми провідниками.

Дорогою Куртові здалося, що він бачить вдалині старовинний млин обрамлений неоновим світлом патрубків. Дивина з див, що отримала назву тринадцятий рівень схоже не припиняла вражати свого гостя. 

До вух Сашка донеслося відлуння пневмомолота й далеке помаранчеве світло, що жевріло з віконця. Курт міг заприсягтися - він споглядає на справжнісіньку кузню, але дітлахи лише пришвидшили крок змушуючи чоловіка зробити те саме.

— Куди ми йдемо?! — врешті озвався Сашко.

— Якщо воїн з поверхні не робитиме дурниць, можливо встигне отримати відповіді на власні запитання, — не обертаючись багатозначно відповів хлопчик.

Невдовзі подорожні дісталися входу, що зовні нагадував печеру. Курт спробував розгледіти бодай щось, але темрява в ній виявилася сильнішою. Шолом спробував увімкнути прилад нічного бачення на максимум, але картинка, що на мить з'явилася перед очима Курта одразу зникла, ніби її намагалися придушити невідомим Сашкові чином.

— Не бійся темряви, воїне! Це лише маскування. У тунелі достатньо світла, — заспокоїло дівча, помахом долоні вказавши Куртові на вхід.

— Що на мене чекає?! — витримавши паузу й врешті перевівши погляд від темряви на потерчат запитав Сашко.

— Наш дім, — коротко відповів хлопець й дітлахи завмерли на місці.

Курт знову поглянув у темряву й поволі рушив вперед. Довге лезо слугувало йому за смолоскип в час коли вуха здається перетворилися на гострий, неначе армійські ніж, слух. Зробивши декілька кроків, Сашко зауважив, що з кожним наступним темрява тунелю розсіюється й вже за хвилину він стояв оповитий білим сяйвом ламп. Від дивного лісу не залишилось й сліду, натомість просторий коридор справляв враження звичної оку станційної локації.

Пройшовши трохи вперед, Курт зауважив ліворуч від себе масивні залізні двері зеленого кольору, що увінчувалися цифрою п'ять. Курт підійшов ближче й обережно прилинув до них. По інший бік долинало булькотіння та раптові сплески води, через що Сашко поспіхом приєднав до шолома патрубки, які виходили з армійського рюкзака. 

Десь з-за рогу коридора почулися кроки, змушуючи Сашка зважитись на відчайдушний крок. Повернувши колесо, що мало прочинити залізних вартових, Курт з силою потягнув двері на себе, занурившись у невідомість.

У напівтемряві Курт помітив, що майже у притул наблизився до краю чи то широчезного колодязя, або ж басейну. Пригадавши міст, що тонув у темній воді, Курт невимушено зробив крок назад, почувши шалений сплеск.

Щось невідоме піднялося з води й вхопивши Курта за барки потягло його на глибину. Сашко відчайдушно пручався, але крізь вир бульбашок та зелені схожої на гідрокостюм бачив лише власний страх. Шолом під'єднав подачу кисню і Курт навідмаш завдав удару ножем за мить вштрикнувши його у щось тверде. Міцні руки ослабили хват, дозволивши ошелешеному Куртові дістатися поверхні.