Глава 45 Тринадцятий

Кабіна продовжувала своє падіння, а потім різко сіпнулась, від чого тіло Курта на мить підкинуло вгору. У наступну секунду ліфт завмер й Сашко у буквальному сенсі випав з кабіни, викотившись назовні. 

Курт лежав на спині й відсапуючись дивився у нічне, зоряне небо. Повний місяць видавався ще яскравішим, а навколо чулися дивні звуки. Олександрові здавалося, що в його голові лунає подих нічного вітру, який ворушить траву. Десь вдалині кує зозуля й чуються кроки маленьких ніг.

Сашко обережно підвівся й озирнувся навколо. Напевно він добряче вдарився головою, адже як пояснити те, що бачив Курт, чоловік не знав. Навколо височіли справжні лісові дерева, оповиті неоновим світлом, що надходило крізь прозорі, тонкі патрубки. Нічний вітер ледь похитував верхівки, а на частині масивних стовбурів завмерли прозорі краплини води, крізь які дивною грою пробивалося вже знайоме неонове сяйво.

Це не могло бути грою зору, адже доторкнувшись до дерев, Курт відчув, що вони справжні. Шолом мав захистити його від травмування, отож навряд картинка навколо стала наслідком втрати свідомості. А можливо він просто заснув, адже дивовижна подорож витягла з нього стільки сил.

Думки Курта перервали кроки й він автоматично навів зброю у бік штучного очерету з тонких, загострених на кінцях неонових труб, що сяяли зеленим. Очерет заворушився й до Курта по черзі вийшли двоє маленьких дітлахів.

Довге чорне волосся дівчинки являло собою хитросплетінням дротів, так само як й пшеничного кольору зачіска її малого супутника. Широкі виразні очі сяяли напрочуд яскраво та безпомилково видавалися штучними, ніби їх власником був приємний на вигляд робот. 

Довершували загальний образ дітлахів льняні роби, що сягали п'ят босих ніг. Втім шкіра на обличчі, пальцях рук та стопах, також видавалася лише хорошою імітацією справжньої.

— Хто ви?! — здивовано мовив Курт до пари дітлахів, що спинилися навпроти.

— Потерча 001, — мовив хлопчик з волоссям кольору пшениці.

— Потерча 002, — не забарилась із відповіддю дівчинка.

Курт у нерозумінні споглядав на дивних представників чарівного лісу й поспіхом озирнувшись, помітив, що ліфтові двері з яких він нещодавно потрапив сюди розміщуються в стовбурі величезного дуба, котрий напрочуд подібний до справжнього.

— Де я?! — у нерозумінні запитав Курт, обертаючись до Потерчат.

— Рівень тринадцять, — відповіло дівча, вдивляючись на гостя з поверхні.

— Ходімо з нами. Ми вкажемо тобі шлях, — хлопчик протягнув Сашкові маленьку долоню.

— Куди?! — мовив Курт.

— На зустріч твоїй долі, — багатозначно відповів хлопчик.

— Але я не можу. Мій друг…

Згадавши Вітра, Курт побіг назад до ліфта й застрибнувши до кабіни відчайдушно тиснув на сімку, але панель зрадницьки не відповідала.

— Ліфт не поїде, воїне з поверхні. Все має вирішитися тут, — спокійно мовив хлопець дивлячись на Курта яскравими вогнями штучних очей.

Сашко кілька разів з силою зацідив по дедалі тьмянішій панелі й в розпачі залишив кабіну.

— Ходімо. На тебе чекають, — озвалася дівчинка й дивні мешканці лісу, відвернувшись спинами до Курта неквапливо рушили стежкою.

Курт міцно затис у руці «Медузу», забувши поглянути на приховану шкалу, що вказувала залишки її потенціалу. Капітан використав усі відведені заряди, останні з яких спрямував на зупинку вантажівки та ще незакінчений двобій з Гарпією. 

Нескладна математика залишала Куртові лише дві спроби у зустрічі із невідомим, після чого його зброя мала розрядитись. Але про це Сашко ще не знав.

Курт неквапливо йшов слідом за потерчатами й ошелешено роздивлявся навколо. 

Нічне озеро, що поросло зеленим та жовтим очеретом, рясніло віддзеркаленням численних зірок, які завмерли на його спокійній поверхні. Величезна колода, що здавалося була вирвана з корінням й також переплетена знайомими, прозорими трубками, котрі цього разу ледь окреслювали стовбур коричневим світінням. І зорі. Неймовірні, близькі та далекі водночас. Курт настільки задивився, що не одразу помітив, як потерчата зупинилися поряд лісової галявини й відійшовши убік завмерли неначе лісові статуї.

Поміж темних дерев, що не мали неонових прикрас зблиснула пара червоних очей. Курт почув важкі кроки й вже за мить споглядав перед собою могутню постать у шоломі, який увінчували роги.

Кіберчорт показово вдарив об землю руків'ям довгих вил, тризубом яких пробігся електричний розряд. У ці миті, Сашко здається остаточно втратив зв'язок із реальністю не до кінця усвідомлюючи, що дивина навколо справжня й від того смертельно небезпечна. Скинувши «Медузу», Курт німо приготувався до пострілу. Олександр не пам'ятав, коли саме його зброя втягнула до себе повітря, але тріск сосни, що зламалася від зустрічі зі спиною Кіберчорта змусив Курта усвідомити жахливу реальність.

Потужний енергетичний згусток відкинув супротивника до найближчого дерева, змусивши його впустити свою зброю. Правиця Кіберчорта потягнулася до плеча, аби дістатися рушниці, але Курт виявився швидшим. Нова хвиля випущена з «Медузи» спромоглася відкинути рогатого до схованки із якої він з'явився. У нічному повітрі запала тиша. Курт вирішив дочекатись того чи спроможеться ворог підвестися, тож навівши зброю тримав на прицілі лісову гущавину.

За кілька секунд, Кіберчорт вхопився за стовбур одного з дерев та підвівся на ноги, поволі крокуючи до галявини. Курт видихнув повітря й натиснув клавішу пуску. Ще і ще раз, але «Медуза» більше не відповідала. Усвідомивши своє становище, першим бажанням Курта було щосили бігти у пошуку сховища, але спогади, які наразі піднялися з глибин пам'яті не дали йому зрушити з місця.

Курт згадав Вітра та миті в які жартома цькував колишнього пілота через його чудернацький шолом. Фото батька, яке повсякчас перебувало разом з Куртом й дім під трикутною стріхою.

Сашко відкинув у бік зброю, повільно знімаючи з себе рюкзак. Кіберчорт своєю чергою остаточно залишив хащі й підняв з землі електричні вила. Дивні потерчата раптово знову ожили, споглядаючи у бік Курта.