Глава 42 Пастка

Ліфт незвично швидко набирав обертів, втім Курт відверто радів, що вони з капітаном в останню мить встигли залишити рівень. Відступати було не у звичках Сашка, але перспектива змагатися з бойовим роботом за обставин, що склалися не віщувала нічого доброго. 

Кабіна прискорилась й продовжувала нести своїх пасажирів до глибин комплексу. Несподівано ліфт почав сповільнюватися і невдовзі плавно спинився, прочиняючи двері.

— Це гостьовий зал, — видихнув капітан після того, як ретельно просканував промінням осяжну для ока територію.

Вітер говорив так, ніби подумки вже давно готувався потрапити саме до цього місця, повільно озираючись навколо.

— Потрібно заблокувати ліфт, поки те залізяччя не викликало кабіну й не рушило сюди, — квапливо мовив Курт, згадавши піхотного біотеха.

— Він не піде за нами, бо виконав своє завдання, — спокійно мовив Вітер, продовжуючи роздивлятись навколо.

— У якому сенсі? Гадаєте йому не стане інтелекту натиснути клавішу, аби викликати ліфт?! — здивовано мовив Курт.

— Це пастка. Зазвичай подібні машини не хиблять, а цей спорожнив три магазини, змушуючи нас без зайвих роздумів заглибитись далі, — пояснив капітан, врешті розвернувшись до Курта.

З мовчання Сашка випливало, що він й дійсно не зовсім розуміє значення слів Вітра.

— Це не звичайний робот. Подібні лімітовані модифікації завжди прив'язані до оператора. Простіше кажучи у нього є хазяїн. Якби робот мав вказівку ліквідувати нас, скоріш за все досяг би мети, тож ціль була іншою, — пояснив Вітер.

— Ми відкинули його завдяки «Медузі». Потрібно було дочекатися поки підійде ближче й зацідити йому з підствольного гранатомета, аби руки повідлітали, — з розпачем щодо втраченої нагоди мовив Курт.

— Ми спрацювали згідно з обставинами. Немає гарантій, що робот не перехопив би наш постріл раніше, — заспокоїв Вітер.

Капітан розумів - якщо його здогадки вірні, зустріч із тими, хто причаївся на глибині підземних рівнів неминуча. Шлях назад відрізав піхотний робот, що напевно лишився вартувати поряд єдиного виходу з ліфта. До слова й вдруге пройтися смертельним басейном капітан волів не менше за Курта. Шостий рівень, своєю чергою глибоко закарбувався у пам'яті Вітра ще з часів його минулого візиту до Безодні.

— Маємо дістатися пункту спостереження та пройти крізь полігон. Іншого вцілілого шляху до наступного рівня немає, — підсумував капітан.

— Напевно огляд рівня займе багато часу, — зробив висновок Курт зважаючи на присутність у словах Вітра згадки щодо полігону.

— Гадаю подальші дослідження не мають сенсу. Я майже відразу зрозумів, що Безодня ще й досі не порожня. Найголовніше зараз вижити, а зробити це можливо лише зустрівши справжніх господарів підземних рівнів. Вижити, або померти, — ствердно мовив Вітер.

Намагаючись прослідкувати за думкою капітана, Сашко геть заплутався. Що саме мав на увазі Вітер достеменно було невідомо. Для себе ж Курт вбачав лише єдиний спосіб залишитись живим - знищити всю чортівню, що оселилися у цих стінах й виконавши завдання разом із Вітром дістатися поверхні.

Оглянувши гостьову залу, друзі, звірившись з комунікатором Вітра рушили до спостережного пункту, що знаходився на підступах до полігону. Зупинившись навпроти замкнених дверей, Курт та Вітер забігали променями, скануючи стіни й дійшли висновку, що у приміщенні нікого не має.

— А як там ще один біотех? Промінь його не помітить, — підозріло мовив Курт, споглядаючи на двері.

— Не думаю, хоча і виключати подібне не можу, — відповів капітан й постоявши кілька секунд, рушив коридором.

Олександр врешті залишив думки щодо спроби пробити шлях до спостережного пункту силоміць та рушив слідом за супутником.

Пройшовши крізь високу арку, друзі опинилися на полігоні. Напевно колись вхід до нього мав інший вигляд й ретельно охоронявся. Наразі ж крізь порожнечу, що колись увінчувалася розсувними воротами можна було потрапити до імітації лісової місцевості, котра слугувала полігоном для тестувань.

Курт зачудовано дивився на разючий контраст між тим, що бачить зараз й коридорами, які миттю раніше залишилися десь за спинами друзів. Під ногами лежав справжнісінький ґрунт, а десь на початку крутого пагорба височіли чи то справжні, або ж напрочуд добре відтворені штучні дерева.

— Я чув про «Висячі сади», але щодо підземних не доводилося, — в голові Курта геть не вкладалося побачене.

З точки зору поверхні у цьому не було нічого дивного, але з огляду на закинутий комплекс усе навколо сприймалося геть інакше. Звичайний відрізок лісової дороги, котрих Сашко за життя бачив чимало наразі зачаровував. Курт не одразу усвідомив, що саме, настільки вражає його попри дивне розміщення локації, аж поки не поглянув вгору.

Зоряне небо, яке він безумовно не міг лишити без уваги, втім через круговерть подій тільки зараз усвідомив наскільки воно подібне до справжнього. Це не була ілюзія, радше напрочуд вміла імітація що додавала рівню загадкової казковості.

— Як це можливо?! — мовив до Вітра Курт, помітивши, що капітан також підвів шолом до місяця й зірок.

— Коли побачив його вперше, також не міг відрізнити це небо від справжнього. І зараз не можу, — мовив Вітер. 

Курт ще з хвилину роздивлявся чергову дивовижу й врешті перевів увагу на лісову дорогу. Праворуч широка ґрунтова смуга рушала кудись у глиб дивного лісу, своєю чергою суттєво звужуючись щодо протилежного напрямку.

— Нам ліворуч. Це найближчий шлях до наступного вцілілого ліфта, — поглянувши на комунікатор озвався капітан.

Підійшовши ближче, Курт й справді переконався, що ґрунтова дорога, котра тягнулася до крутого пагорба, який самотньо стояв в оточені густих дерев, звужувалася й у деяких місцях завширшки сягала не більше чотирьох-п'яти метрів. Цього було абсолютно достатньо, аби спокійно піднятися, втім у разі, якщо мова йшла про важкий автомобільний транспорт, здавалася доволі вузькою.