Глава 37 Рація

Курт раптово прокинувся й швидко присів на краю ліжка. У кінці кімнати ледь чутно працювала кавомашина, а Вітер з Грабом, що здавалося і не лягали, продовжували розмову. Сашко поглянув на свій годинник, усвідомивши, що проспав добрих шість з половиною годин.

— З поверненням, пане Олександр, — пролунав голос власника оселі й Курт, що намагався скинути з себе залишки мари, побачив Граба, котрий тримав у руках тацю зі сніданком.

Сашко вдячно хитнув головою, обережно приймаючи хоча й не вишукану, проте доволі апетитну страву у вигляді щойно розігрітого, швидкого сніданку.

— Забуваю спитати. Як ви спромоглися такий довгий час виживати без їжі та води? — поцікавився Курт, потерши очі й зануривши виделку до тарілки з повитим парою рисом. — Я ж бо розумію, що не маючи провіанту ви померли б за тиждень-другий. Звідки роздобули стільки харчів?

Голос Курта видавався сонним, а сам Олександр у цю мить здавався великою дитиною, що увімкнулась до розмови не встигнувши як слід прокинутись. Граб посміхнувся.

— Як не дивно, це лунатиме, але мені підказали, — мовив робототехнік й розпочав свою оповідь…

Зі слів Граба, він стрімголов вибіг із зали та насилу відшукав захаращений кабінет до якого нещодавно потрапив крізь пастку-вентиляцію. Забившись у куті, Граб присів біля стіни й охопив руками коліна нервово розхитувався взад-вперед очікуючи кінця. Наразі це скидалося на поведінку божевільного, але опанувати вир емоцій, що у ті миті охопив робототехніка, чоловік не міг.

На якийсь час перенапруга остаточно взяла гору і Граб провалився у небуття. Пробудження у захаращеному кабінеті змусило тіло Граба нервово сіпнутись. Намагаючись бодай якось дати лад бентежним думкам, чоловік спробував вгамувати емоції. Досвідчений робототехнік мав покладатись на раціональне мислення, тож зробивши кілька глибоких вдихів, Граб обережно підвівся й спробував роздивитись навсібіч. 

Поміж розкиданих навкруги залишків приладдя, Граб знайшов частково вцілілу річ на яку враховуючи навколишній хаос не одразу звернув уваги. Невеликий планшет найпростішої моделі, що зазвичай використовувався як більш сучасний аналог колишніх паперових мап, лежав на понівеченому столі, поруч із чоловіком.

На примітивному гаджеті були відсутні всі функції, крім однієї та наразі чи не найважливішої… Мапи третього рівня. 

Зелені крапки, що миготіли на місцями вкритому дрібними тріщинами екрані, звітували щодо вцілілих приміщень, котрі, як виявиться згодом несли життєво важливу користь. Позначки у вигляді червоних хрестів, своєю чергою підказували місця до яких не варто потикатися. 

— Один із зелених вогнів привів мене до продуктового складу, що розміщені на більшості рівнів. Завбачливо, враховуючи місце перебування комплексу й можливі ризики залишитись під землею на довготривалий час, — мовив Граб. — Питання з водою та їжею було вирішено. На складі й досі працює рефрижератор, а враховуючи те, що я знайшов як мінімум ще один вцілілий бокс - існувати в цих стінах можна вельми довго.

— А ця кімната? — поцікавився Курт, почавши активно працювати виделкою.

— Ще одна із рятівних позначок, — відповів робототехнік. — У ній є все необхідне для життя. Холодильник, піч для приготування напівфабрикатів, аптечна шафа, а головне постійний струм, аби всі прилади мали змогу виконувати покладені на них функції.

Вітер пройшовся кабінетом й присів на ліжко поряд із Куртом.

— Як щодо дверей? Пам'ятаю у наш з вами візит це місце виглядало дещо інакше? — запитав капітан.

— Це ще одна дивина, — погодився Граб. 

— На початку, дверей не було й це мушу визнати неабияк лякало мене, особливо коли час наближався до сну. Втім минуло кілька тижнів і я вирішив дослідити решту коридорів до яких міг дістатися.

— І що далі? — зацікавлено мовив Курт.

За свою мандрівку тривалістю у понад вісім годин мені вдалося знайти справний ліфт, що вів до четвертого рівня. Втім тоді я так й не зважився на спуск та вирішив повернутись до своєї нової домівки, — продовжив робототехнік.

— А коли повернулися, двері були на місці, — задумливо підсумував Вітер.

Граб схвально хитнув головою.

— Тобто?! — здивовано мовив Сашко, поглянувши на двері. — Ця бісова плита важить, як місто!

— Вочевидь мешканці Безодні не полишені співчуття, — припустив Граб. — Я не згодився для співпраці, адже злякався химер, що причаїлися на підземних рівнях. Й власне через них так й не зважився дістатись поверхні. Хтозна, можливо вони дали б мені піти. У будь-якому разі я не повірю, що планшет із мапою та облаштована кімната це подарунок долі. Не знаю як, але «вони» здатні слідкувати за тим, що відбувається у стінах Безодні, панове. Їхні очі скрізь…

— Які ще варіанти, пане Граб? — поцікавився Курт, відставивши тарілку й рушивши до чашки з кавою. 

— Вони називають мене «Навіженим». Я можу припустити, що моє перебування на теренах рівня це також свого роду один із запобіжників. Якщо хтось таки потрапить сюди, почує те, що я змушений сказати й вам, друзі. Ви маєте тікати звідси та забути про комплекс неначе це був лише нічний жах, — підсумував Граб.

— Стривайте! Тобто у вас є зв'язок? — раптово мовив Вітер.

— Чи є можливість викликати поверхню?! — забувши про каву, підхопився Курт.

— Ні, друзі, — робототехнік із сумом захитав головою і рушив до металевої шафи. Якби в мене була можливість надіслати сигнал про допомогу я б неодмінно зробив це одразу як змайстрував цей пристрій, але на жаль він здатен виконувати лише функцію тамтешнього радіо, що вкрай рідко лунає у цих стінах.

Граб обережно дістав із шафи портативну армійську рацію, що свого часу знайшов поміж хитросплетіння коридорів. 

 — Напевно ця річ належала одному із бідолах, якого направили до комплексу у складі групи спецпризначення, — припустив Граб. — Я спромігся частково полагодити її, проте вона говорить вкрай рідко.

— І що ж каже? — іронічно мовив Курт.