Глава 32 Кімната

Бризки уламків летіли у бік друзів, аж раптом зустрівшись із прозорою стіною захисного поля, зупинились, й впали додолу, неначе розбите скло, обрамлене у віконну раму. За кілька секунд, Вітер натиснув клавішу, змусивши «Медузу» прибрати захисне поле, а зброя Курта ще й досі тримала прозорий щит, який з кожною миттю слаб.

Правиця капітана, міцно лягла на плече Сашка, змусивши Курта відпустити клавішу.

— Все закінчилось! — чітко й голосно мовив Вітер, аби висмикнути напарника, що схоже перетнув межу емоційної перевтоми.

Курт опустив зброю і зафіксувавши її за спиною, поквапився зняти із себе захисний шолом. Наразі Вітер мав змогу поглянути в очі Сашка, знайшовши у них підтвердження власних здогадок. Курт насправді втомився. Переліт, небезпечна прірва, зустріч із мародерами, смертельний басейн та осколкові міни. Усі ці події неймовірним чином склалися в один божевільний день й виявилися чималим стресом навіть для загартованого спецопераціями бійця. 

Куртові нерідко доводилося працювати у надскладних умовах, спати по кілька годин на добу й знову повертатись до навантажень, але різноманітність сьогоднішніх випробувань, здавалося помножила на два найскладніші тренувальні полігони, що їх коли-небудь відвідував Олександр.

Здавалося, Курт з останніх сил навпомацки знайшов допоміжний шип, що увінчував верхівку панцерного рюкзака, зафіксувавши щойно знятий шолом. Сашко присів на підлогу й схоже у ці миті геть забув про ймовірну загрозу, котрою вочевидь були просякнути навіть стіни науково-дослідного комплексу.

— За двісті метрів звідси має розташовуватися вцілілий кабінет. Принаймні система оцінювання показує, що приміщення придатне для перебування, — зазирнувши до комунікатора мовив Вітер. — Зберіться з силами, пане Курт. Невдовзі зможемо як слід перепочити. Й прошу, не слід нехтувати правилами безпеки.

Сашко нерухомо сидів на підлозі, й врешті гучно видихнувши, підвівся та знову одягнув шолом. Клята втома, якої Курт до цього часу майже не відчував, наразі звалилася на чоловіка важкою лавиною пережитих емоцій і виснаження. Зрештою, Олександр зняв із плеча зброю, ледь помітним жестом вказуючи капітану, що готовий йти далі.

Неквапливо крокуючи вздовж коридору, Сашко невимушено поглянув на уламки, що назавжди завмерли, вкривши собою значну частину підлоги. Зараз вони скидалися на купу сміття, котре своїми гострими кінцями нагадувало про нещодавню смертельну небезпеку.

Вітер раптову підняв руку догори й трохи підсівши, визирнув з-за рогу. Попереду друзів проглядався вузький коридор, праворуч якого виднілися ледь прочинені двері.

— Це той самий кабінет? — зупинившись поруч з напарником, пошепки мовив Курт.

— Так, — коротко відповів капітан не зводячи погляду з дверей.

Вітер добре пам'ятав свій минулий візит до комплексу, втім до часу не квапився ділитися всім побаченим зі своїм напарником. Курт схоже потроху усвідомлював незвичайність місця до якого потрапили друзі, от тільки справжніх дивацтв, що їх свого часу бачив Вітер, Куртові споглядати ще не довелося. Наразі коридор видавався капітанові знайомим, втім обачний Вітер не квапився залишати умовне укриття, спостерігаючи за кабінетом здаля.

— Що не так? — відчувши, що пауза затягнулась, тихо запитав Курт.

— Двері, — не відриваючи погляду, відповів капітан. — Минулого разу кабінет не мав дверей, а зараз вони є.

Щойно сказані Вітром слова змусили Курта замислитись. Якщо одне із приміщень комплексу, що зазнав руйнацій з часом втратило двері це ще можна було хоч якось пояснити. Зважаючи на численні міни, розкидані територією й періодичні візити мародерів та груп спеціального призначення, теоретично приміщення могли зазнавати додаткових пошкоджень. Кому та навіщо, знадобилося встановлювати на звичне місце доволі складний механізм до біса важких розсувних дверей, ані Курту, ні Вітру було незрозуміло.

— Що за чортівня тут взагалі коїться?! — намагаючись заховати емоції у напівшепоті слів, мовив Курт.

Вітер хотів було щось відповісти, але раптово, майже повністю сховався за стіною, швидким рухом правиці змусивши Сашка зробити те саме. Друзі увімкнули оптичний режим, що його забезпечували вмонтовані до шоломів модулі й потайки спостерігали за несподіваним рухом.

На протилежному боці коридору з'явився чоловік, одягнений у відносно нову за мірками нинішнього часу, форму розвідувальних груп. Чорний камуфляж доповнював бронежилет посиленого зразка, та високі, шнуровані берці. На голові незнайомця розмістилася карбонова, піхотна каска, що вочевидь належала до іншого комплекту амуніції. У руках чоловік тримав штурмовий автомат, додаткові магазини до якого кріпилися на широкому поясі, що доповнювали загальний образ невідомого. 

Курт безшумним рухом змінив свою зброю й навів «Віверну» на майбутню ціль. Єдине, що наразі стримувало Олександра від пострілу - це форма незнайомця, яка хоча й була дещо застарілою, належала кадровим спецпідрозділам.

— Зачекай! — Вітер швидко здійняв долоню вільної руки, змусивши Курта прибрати вказівний палець з клавішу пострілу.

Капітан наблизив зображення до максимуму, аби спробувати роздивитись обличчя чоловіка, що підозріло озираючись зупинився навпроти дверей.

— Не може бути. Але як? — тихо мовив Вітер, повільним, але відпрацьованим рухом переводячи «Медузу» на мінімальний рівень ураження.