Глава 29 Зорепад

Курт з осторогою вдивлявся у напрямку стіни за якою залишився вгамовувати свої води зловісний басейн. Несподівано, високо над головою спалахнуло світло посилених ламп, а віддалений гул турбін остаточно вщух.

— Не знаю як ви, а я у разі чого не хочу вертатись цим шляхом, — врешті поновивши рівне дихання мовив Курт. — Можливо є інші варіанти?

— Бачу ви оптиміст, пане Курт, — пролунало крізь шолом Вітра. — Це добре. Подейкують, що існує ще один вихід аби дістатися поверхні, але він не фігурує на жодній з відомих мені мап.

— Знову таємниці, — протягнув Курт. — А що цей Бермудський трикутник, що зветься басейном? В минулий ваш екскурс до Безодні було те саме?

Вітер поглянув на свій костюм. Завдяки спеціальній тканині вода не дісталася тіла капітана, проте згадка щодо нещодавнього занурювання справила на капітана ефект крижаного душу.

— Минулого разу із цією локацією клопоту не було, — піднімаючись мовив Вітер. — Були з іншими й не менш приємні.

— Дайте перепочити, дядьку. Не знаю, як ви, а мені здається, що я стирчу у цих стінах пів життя, — обірвав Курт та вимкнувши окуляри відкинувся до стіни.

Вітер розумів про що йдеться. Незвичний підземний антураж комплексу, раптовий перехід між суцільною темрявою й штучним білим світлом та звичайно шалена напруга - безумовно давались взнаки. Капітан підійшов до Сашка, вмощуючись поряд.

Курт своєю чергою поглянув на масивний наручний годинник, захищений броньованим, водонепроникним склом. 

Згідно з позначкою на циферблаті, друзі провели на теренах комплексу близько п'яти з половиною годин. Олександр торкнувся екрану, вивівши на головну панель мініатюрне фото. На світлині було зображено трьох чоловіків. Вік кожного з них навряд перевалив далеко за тридцять. 

У житті Курта наразі було лише дві найрідніші людини. Мати, що завжди чекала його у скромному заміському будинку та батько, який лишив по собі найтепліші спогади й кілька старих фотографій.

— Ваш батько? — несподівано запитав Вітер, торкнувшись вказівним пальцем зображення чоловіка, що стояв у центрі трійці.

На цій світлині батько Курта, як зазвичай усміхайся. Його супутники також виглядали щасливими, вочевидь охоче позуючи фотографові.

— Так, — відповів Курт. — Це єдине фото де він у цивільному. Поряд з ним його друзі. Я бачив їх лише раз, коли був малим. Після його загибелі вони не з'являлись.

Вітер із розумінням схилив голову.

— Нумо! Геть думи сумні! — награно пожвавішав Курт. — Залишаємося ночувати тут, або встигаємо кудись просунутись?

Здавалося у ці миті капітан поринув у власні роздуми, втім спромігся почути запитання напарника.

— Маємо дістатися третього рівня. Від нього залишилося небагато, втім мусимо перевірити що до чого. Неподалік точки перетину колись було місце відносно придатне до ночівлі. Пропоную дійти до нього та перепочити як слід, — мовив Вітер.

У свідомості Курта тим часом складалась не хитра математика. Якщо долати по три рівні на добу, знадобиться приблизно чотири дні, аби дістатися найнижчого поверху. Бувши відвертим із собою, Олександр прорахувався, уявляючи комплекс значно меншим за розміром. З урахування того, що у хід ще й досі не пішли балони з киснем - система адаптації та вентиляційне сполучення продовжували виконувати свою функцію.

Дивним здавалась й хаотичність руйнацій, що спричинив вибух. Перший рівень зберіг чи не половину своїх територій у цілком придатному для пересування стані. Натомість другий у більшості своїй був захаращений понівеченим конструкціями, дивним чином залишивши єдиний шлях для перетину наступної точки занурення.

Перепочивши, Курт та Вітер рушили коридором. Промені для сканування наразі були непотрібні, оскільки даний відрізок шляху аж ніяк не страждав від браку світла. Курт здійняв голову і лише зараз остаточно усвідомив справжню висоту стель. Білі вогні ламп робили свою справу, водночас навіюючи відчуття мертвого, штучного простору. Попри яскраве світло, розуміння того, що наразі ти перебуваєш у глибокому підземеллі міцно закарбувалося в підсвідомості Сашка. І якщо у випадку з першими рівнем відсутність денного світла була чи не єдиною суттєвою відмінністю, що різнила терени комплексу від подібних локацій поверхні - тут усе виглядало геть інакше.

Несподівана зупинка Вітра змусила Сашка до часу залишити похмурі думки. Вочевидь капітан зауважив ледь помітні, вузькі ліфтові двері, що ховалися у стіні коридору ліворуч й звірившись із комунікатором віддав команду зупинитись.

— Якщо майбутня локація не зазнала разючих змін, цей ліфт для технічного персоналу доправить нас до головного коридору третього рівня, — розпочав Вітер. — Як минеться без сюрпризів, менш ніж за пів години дістанемося сховку й приготуємось до ночівлі.

Біле світло знову вдарило у вічі Курта. З кожною новою годиною відчуття часу у цих стінах все більше губилося. Сашко не хотів спати, але шалена круговерть подій, що від ранку накрила їх з Вітром спонукала взяти паузи задля відновлення сил.

Цього разу чекати на ліфт практично не довелося. Вочевидь кабіна вже перебувала на потрібному рівні, тож невдовзі двері з притаманним собі звуком прочинили вхід для новоприбулих пасажирів. За кілька хвилин повільного спуску Курт зауважив, що на противагу своїм попередникам цей ліфт зберіг освітлення й аби не розбита панель та характерний гул його стан цілком зійшов би за непоганий. 

Двері прочинилися, надаючи зробити пасажирам свій перший крок до коридорів третього рівня. Зброя як завше була напоготові, втім щось у підсвідомості Курта підказувало, що ця локація також порожня щодо мародерів. Добре освітлений коридор тягнувся вперед, аж поки друзі не зупинились на роздоріжжі.

— Праворуч шляху немає! — ствердно мовив Вітер. — Якщо рушимо прямо, невдовзі дістанемося прірви, тож маємо звертати ліворуч.

Курт не сперечався й цілком довірився інформації, що нею володів капітан. Зі слів Вітра, незабаром вони мали перетнути ще один коридор й врешті зробити такий необхідний для втомленого розуму привал.