Глава 28 Зорі

Мельфей схилився над монітором із посмішкою вдивляючись у чітку картинку.

— Не погано! — виголосив очільник Безодні.

— Потрібно було збільшити швидкість занурення, тоді б глибока вода забрала їх! — пролунав залізний голос Мінера, що сидів за напівкруглим столом із численними вмонтованими до нього панелями керування.

— Нехай. Так навіть цікавіше! Ми дали їм змогу піти, а заразом переконалися, що цього разу Поверхня надіслала до нас доволі гідних візаві, — підсумував Мельфей.

Піхотний робот мовчав, заходившись перевіряти зображення із доступних камер відеоспостереження.

— Наразі птах втратив їх з поля зору, але це тимчасово. Вочевидь гості відпочивають десь неподалік від тестувальної зали, — врешті звітував Мінер.

— Будемо вважати, що цей етап наші друзі здолали, — продовжив Мельфей. — Що в нас є на третьому рівні?

Пальці Мінера жваво застукали клавіатурою.

— «Зорепад» - на відрізку між підступами до ліфта, що поряд із точкою перетину рівнів, — відповів робот.

— Чудово! — виголосив Мельфей, рушаючи до однієї з металевих шаф.

Прочинивши дверцята, очільник Безодні дістав звідти невеличку залізну кулю всіяну гострими шпичаками. Мельфей обережно розглядав небезпечний предмет, що наразі застиг у його долоні. Попри відсутність піротехнічного заряду, гострий корпус міг легко завдати руці значних порізів. Зовні колький шар скидався на мініатюрну копію підводної міни, а радше був подібний до каштанів, якими так славилося рідне місто Володимира. 

— «Зорі»…

У рівному, протяжному голосі Мельфея чулась захоплива таємничість. Після кількох секунд зачарованого споглядання він обережно повернув зразок на місце й щільно зачинив дверцята шафи для зразків. 

Вибухонебезпечний пристрій, що свого часу було розроблено для використання в оточених ворогом містах, призначався для захисту об'єктів від ймовірного штурму. Невелика, втім доволі потужна міна розроблялася задля враження піхоти. 

Вмонтований, надпотужний магніт, що ховався всередині пристрою надійно фіксувався на будь-якій металевій поверхні й практично не підлягав розмінуванню. Прибрати міну голіруч, відірвавши її від поверхні - означало миттєво привести у дію механізм детонування. Поцілити зі стрілецької зброї, також не слугувало найліпшим варіантом. Численні шпичаки, що вкривали поверхню небезпечної кулі мали здатність не лише розлітатися на всі боки, а й хаотично змінювати траєкторію ураження. Звичайною мовою це означало - здійснення пострілу з-за рогу, або іншого укриття не давала жодних гарантій того, що уламок міни омине стрільця.

Як й будь-яка інша подібна зброя, новітні для свого часу міни все ж таки мали шанс на знешкодження. В разі, якщо група піротехніків мала у своєму арсеналі антимагнітний щуп та досвід подібних операцій, «загасити зорі» було цілком можливо. Проте, аби виконати подібну маніпуляцію потребувалися години кропіткої й напрочуд акуратної праці, а зважаючи на те, що зазвичай подібні міни не встановлювалися у кількості меншій, ніж кілька десятків про швидке розмінування можна було забути.

Міна практично не завдавала руйнацій приміщенню, натомість добре «ладнала» із посиленими бронежилетами, знаходячи слабкі місця у броні. Експериментальні партії встигли потрапити на озброєння окремих спецпідрозділів, втім після руйнації комплексу першоджерельна інформація щодо розробки була втрачена.

— Нумо нагадай мені, пане Мінер, що іще маємо запропонувати нашим гостям? — задумливо протягнув Мельфей.

— По інший бік від роздоріжжя суцільне провалля, всіяне арматурою. Там їм не пройти, — впевнено мовив робот. — Якщо оминуть «зорі», дорогою можуть потрапити до кімнати навіженого.

На якусь мить очільник Безодні застиг у задумі.

— Я можу піднятися до локації та швидко все владнати, — запропонував Мінер.

— У цьому поки що немає потреби, мій друже. Вони ще не надто глибоко, аби становити бодай якусь загрозу. Та й доктор Хард мріє побачити своє творіння в дії, — загадково відповів Мельфей. — Тож пропоную трохи зачекати. У будь-якому випадку зворотного шляху вже немає.

Мінер поглянув на екран, переконавшись, що міст остаточно занурився на дно басейну.

— По інший бік його не підняти. А коли навіть вирішать залишити усе своє приладдя й ризикнути переплисти технічну водойму, турбіни засмокчуть їх швидко приєднавши до колекції утоплеників, — хижо посміхнувся Мельфей.

— «Навіжений» може розповісти зайвого, — холодно мовив робот. — Не розумію навіщо ми тримаємо його живив увесь цей час.

— Заради того, аби він говорив, друже! — посмішка Мельфея стала ледь помітною. — Хтось мав розповідати щасливцям, котрим у майбутньому таки вдалося дістатись поверхні, що не варто потикатися до цих стін.

— Таких майже не було, — нагадав Мінер.

— Згідно із чутками, що мандрують поверхнею - не було взагалі, а отже наше «химерне радіо» таки працює! Спецпризначенців у рахунок не беремо, вочевидь керівництво малює їм золоті гори, або ж навпаки - чорні кургани у разі відмови, — розмірковував у голос Мельфей.

За спиною Володимира почулися важкі кроки й до приміщення увійшов Водяник. На поверхні його темно-зеленого гідрокостюма застигли рясні краплі води.

— Як пройшло купання, друже? — посмішка вкотре за сьогодні осяяла обличчя Мельфея. — Уявляю яка спокуса була, постати перед ясні очі наших гостей у всій своїй красі, виринувши поруч із мостом. Напевно тоді будь-яка водоверть здалася б їм за щастя!

Химерний сміх Мельфея рознісся кімнатою. Водяник мовчав, нерухомо завмерши навпроти Володимира.

— Нічого, друже. Це лише початок. Усе найцікавіше лише попереду! — загадково мовив Мельфей, рушивши до виходу з приміщення.