Глава 20 Пірнальник

Мельфей пам'ятав цей злощасний день чи не до найменших дрібниць, але спогади щодо операції завжди лишалися розмитими. Все що наразі міг пригадати Мельфей - це те, як над Андрієм схилилися медики. Здебільшого операції проводилися за допомогою автоматизованої апаратури, втім у цьому випадку Харт не мав ані відповідного робота, ні часу аби налаштувати його на вірний лад. 

Навряд у програмах роботизованого медичного асистента було закладено функцію на зразок перенесення свідомості на чіп зберігання. Проте на відміну від найсучасніших клінік того часу доктор Харт мав усе необхідне, щоб здійснити подібну спробу. А найголовніше - він мав злагоджену команду, що була мотивована зробити усе можливе, аби бодай частково зберегти життя своєму відданому другові.

Здавалося у якийсь момент геть виснажений Мельфей провалився у небуття, а коли перед його очима знову постали двері з ілюмінатором свідомість повернула його до лихого сьогодення.

З лабораторії один за одним виходили лікарі й на обличчях їх проглядалася непідробна втома. Один з науковців спинився поряд з Мельфеєм та поглянувши у вічі поклав долоню на його плече. З виразу обличчя чоловіка, котрий щойно залишив операційну було не зрозуміти чи він прагне висловити співчуття, або ж спонукає повірити в те, що надія ще й досі жива.

Врешті, коли з персоналу у приміщенні залишився лише Харт, Мельфей зібрався з духом та увійшов всередину. Андрій, як і раніше лежав на столі, втім тіло його вже не було оповите стримувальними пасками. Лице та руки виглядали геть блідими, а чоло та потилицю приховували щільні бинти. Свого часу Мельфею вже доводилося бачити мерців і тому сумнівів вже не було. 

— Це все? — тихо запитав Мельфей.

Харт поглядом вказав на прозору пластикову скриньку, що стояла на високій білій тумбі.

— Чіп завантажився, — розпочав доктор. — Це крихта надії, адже минулого разу мій пацієнт залишив цей світ, а мені порожній аркуш замість власної свідомості.

— Як швидко для нього потрібно знайти нову оболонку? — не зводячи погляду зі скриньки мовив друг.

— Згідно з рекомендаціями чіп має знайти нове тіло не пізніше, ніж за рік, — мовив Харт. — Але я стільки не витримаю. Хтозна чи наші очі побачать ранок нового дня, а виживати у невіданні того, чи живий Андрій…

— Я розумію, — перервав друга Мельфей не зводячи очей з чіпа. — Є варіанти?

— В мене лише один, — витримавши паузу відповів Харт. — На створення оболонки з урахуванням індивідуальних побажань та враховуючи нинішній стан речей можуть знадобитись роки, тож пропоную спробувати те, що є.

Мельфей та Харт пройшли лабораторією та опинились у сусідньому приміщенні. На відміну від прохолодної операційної повітря в цих стінах здавалося теплим. Володимир невимушено поглянув на велику чорну сенсорну панель, що перебуваючи у сплячому режимі встигла суттєво запітніти, неначе дзеркало ванної кімнати після гарячого душу, який нещодавно прийняв її власник.

Друзі зупинилися навпроти своєрідного постаменту захищеного високим прозорим куполом. По той бік товстого броньованого скла на Мельфея та Харта споглядав прототип стародавнього водолазного костюма. Темно-зелена гума, що завдяки сучасним матеріалам стала в рази міцнішою. Неймовірного розміру чоботи й кремезний шолом з круглим прозорим віконцем. 

— Він завжди хотів бути великим. А ще любив плавати. Навіть відвідував басейн - аби плечі з часом стали ширшими, — із сумом в голосі згадував Мельфей.

— Це надсучасний робот, — витримавши паузу відповів Харт. — Під костюмом надміцний рухомим скелет. Я випробовував його завдяки стандартному чіпу й він доволі непогано володіє всіма базовими функціями. Майже. Ходить, повертає голову та навіть пірнає.

— Може розмовляти? — поцікавився Мельфей не зводячи погляду з дивного «Пірнальника».

— Поки лише власною мовою. Набір звуків, — сумно зітхнув Харт. — Адаптувати його аби він мав змогу відтворювати те, що закладено до стандартної програми чіпа цілком можливо, втім оперувати тисячами думок живої людини - тут все значно складніше. Потрібен час, багато часу.

— Зрозуміло, — хитнув головою Мельфей. — Де Андрій?

Харт обережно підніс до Володимира прозору скриньку з чіпом.

Як дивно було спостерігати на цю річ від якої зовсім не віяло життям. Вона не йшла у жодні порівняння з душею, ба навіть її частиною. Так, або інакше необхідно було використати цей дивний провідник між залишками свідомості та штучним тілом аби впевнитись й остаточно прийняти вирок долі.

Пальці Харта лягли на пульт керування віддавши команду на підняття захисного купола. Мельфей своєю чергою тримав скриньку завмерши в очікуванні. За мить постать загадкового «Пірнальника» назавжди позбулася саркофага, а Харт озброївшись ще однією зі своїх скриньок заховався за широкою спиною фігури в зеленому гідрокостюмі.

Чималий на зріст Харт ледь діставався потилиці власного творіння й врешті спромігся відчинити прихований на шоломі приймач. 

— Чіп, — в пів голосу мовив Харт обережно притримуючи захисну кришку.

Мельфей підійшов до незвичного тандема й простягнув скриньку докторові.

— Потримай, — мовив Харт вказуючи Мельфеєві на інструмент подібний до викрутки, який наразі тримав у правиці.

Володимир перейняв утримувач, а Харт звільнивши руку зміг повністю віддати себе роботі з чіпом. Поклавши його у захисний пристрій, доктор занурив нині химерний мозок до нового тіла. Захисна кришка надійно стала на місце й друзі поквапилися обійти Пірнальника, аби не проґавити того, що могло відбутися.

— Що далі? — прикипівши уважним поглядом до кремезної фігури запитав Мельфей.

— Чекати, — стримано відповів Харт. — Це може зайняти кілька хвилин, годин, а можливо й днів. Я не маю точної відповіді мій друже…

Голос Харта раптово перервало рипіння гуми. Мельфеєві ж на мить здалося, що велетенська нога водолаза ледь зігнулася в коліні після чого знову прийняла звичне положення. З-за скельця шолома з'явилося щось на зразок болотяно-зеленого туману.