Глава 18 Харт

Булькання по інший бік важких дверей змусило Мельфея прокинутись. Здається він незчувся, як довгий спогад із головою занурив його до відлуння минулого.

Володимир підвівся й неквапливо рушив до однієї з лабораторій в якій невдовзі мав втілитися у життя задум ще одного генія…

Пройшовши низкою коридорів й залишивши позаду з десяток залізних дверей, що час від часу траплялися на його шляху, очільник Безодні врешті дістався заповітного місця.

У лабораторії було прохолодно. Яскраві посилені люмінесцентні лампи добре висвітлювало чималий простір кімнати додаючи відчуття неживого холоду, що зазвичай виникає при відвідуванні глибоких підвальних приміщень.

Над довгим столом, що нагадував грубе кремезне ліжко схилився чоловік у сірому халаті. За тілобудовою й віком загадковий доктор трохи переважав Мельфея і на відміну від останнього мав коротке волосся подекуди вкрите сивиною. Зосереджений погляд чоловіка завмер на дослідному столі.

На блискучій сріблястій поверхні лежала жінка, аж занадто висока аби бути людиною. За внесеними до реєстру досліджень показниками її зріст перетнув позначку у два метри шістдесят сантиметрів й одразу впадав в очі. Підтягнуте оголене тіло вкривало біле простирадло, але на цьому картина що чарувала погляд не обмежувалася. 

Неподалік дивного ліжка притулившись до стіни лежала пара широчезних крил розмах яких удвічі переважав зріст їхньої власниці. Дивне пір'я, що повністю вкривало собою таємничі крила було виконано із легкого сплаву металів й у світлі численних ламп відливало срібною блакиттю. 

— Вітаю, Харт, — тихо мовив Мельфей. — Бачу проєкт «Гарпія» не полишає тебе у спокої.

Харт поволі схилився над жінкою посвітивши тонким ліхтариком у відкритті темні очі своєї пацієнтки. Довге чорне волосся вкрило собою частину простирадла й доктор невимушено провів долонею по блискучих рівних пасмах.

— Так, друже, — не зводячи погляду зі сплячої красуні відповів Харт. — Потрібно допрацювати нейроні зв'язки із крилами, встановити додатковий захист і наша дівчинка повернеться до справ.

Були часи коли доктор Харт вже тестував «Гарпію» на теренах комплексу. Відбулося це вже опісля жахливого вибуху, як власне і створення диво-розробки та справило чудовий ефект на тих, хто ризикнув зазирнути до Безодні. Загалом експеримент вдався, проте крила, що забезпечували можливість для польоту загадкової жінки потребували кропіткого допрацювання.

Харт дістав з-під столу товсті сріблясті кабелі й обережно підняв важку голову свого витвору. Характерний звук сигналізував щодо вдалої синхронізації із вхідним портом й доктор не менш обережно повернув сплячу красуню в попереднє положення, злегка нахиливши її голову на правий бік.

За мить в темних очах Гарпії попливли чорні хмари й вона різко підвелася майстерно притримуючи свій нехитрий одяг.

— Сором'язлива, — посміхнувся Харт.

— Навіть я трохи злякався, — посміхнувшись відповів Мельфей, після чого доктор відімкнув кабелі й химерна чорнява красуня поволі опустилася до свого ліжка.

— Кави? — запитав Харт.

— Не відмовлюся, — щиро відповів Мельфей сідаючи за невеликий стіл для персоналу.

Потрібно було відігнати залишки сну, тож Володимир знайшов собі виправдання, аби вкотре за останню добу насолодитися улюбленим напоєм.

— Також згадуєш той день? — запитав Мельфей помітивши, як Харт застиг у задумі поруч із кавомашиною.

— Так, — принишклим голосом мовив доктор. — Останнім часом особливо часто, неначе знову маю пережити щось подібне. Ніби ми вкотре рятуємо комплекс, але не знаю як дорого змушені будемо заплатити цього разу.

— Припини, — мовив Володимир. — Я більше нікого не шкодую й тих хто наважиться зазіхнути на Безодню чекає поганий кінець. Згідно з останнім перехопленням з поверхні вони практично втратили надію реанімувати проєкт.

— Минулого разу ми також гадали, що це востаннє й нам дадуть спокій, — втомлено зітхнув Харт.

— Минулого разу вони надіслали сюди найпотужніше, що в них було і Кіберчорт з Мінером надали їм квиток у небуття, — парував Мельфей. — Цього разу хочуть взяти не кількістю, а якістю, хоча і їхнім попередникам досвіду було не займати. Я не знаю хто саме завітає до нас, але їх буде небагато й перебуватимуть вони тут недовго.

Кавомашина звітувала щодо приготування напою і Харт обережно взявши до рук дві філіжанки приєднався до Мельфея.

— Я хотів би побачити нашу дівчинку у дії, але не знаю чи встигну, — мовив доктор відпивши з філіжанки чорної неначе сама ніч кави.

— В чому проблема? — здивувався Мельфей. — Усе для тебе, друже! Я притримаю наших механічних побратимів і якщо ті самогубці, що завітають до нас спроможуться минути бодай частину пасток запустиш свою пташку.

Мельфей також зробив ковток ароматного напою і поглянув у вічі Харту. Володимир, як власне й доктор не отримували задоволення від страждань непроханих гостей Безодні проти іншого шляху не було. Віддати комплекс, аби десь нагорі його перетворили на черговий надсучасний завод з виготовлення зброї Мельфей не міг. Втім існувала й ще одна напрочуд вагома причина, яка не дозволяла мешканцям Безодні пускати до теренів комплексу чужинців…

Харт своєю чергою вкотре за останні дні поринув до спогадів. Ті самі блискучі стіни й до болю знайомий стіл. Підземний рівень змінився, втім апаратура та спогади збереглися. Віддані асистенти, що подолавши власний страх й ледь встигнувши оговтатись від катастрофи прийшли на допомогу Харту аби врятувати Андрія. Минуло багато років, а Віктор, що був серцем дослідницької когорти й отримав від колег ім'я «Харт» пам'ятав усе неначе це було вчора…