Глава 17 Надія

Піхотний робот підійшов до Володимира і ставши на одне коліно підняв тіло Андрія.

— Що з рештою? — придушивши ком у горлі запитав Харт.

— Усі лояльні до першого оператора об'єкти мертві, — звітував Мінер поки Мельфей заклякнувши продовжував споглядати на друга.

Сірий халат Андрія був вимазаний сажею, руки безпорадно звисали додолу, втім повіки здавалося ледь помітно рухалися.

Харт поспіхом дістав зі своєї медичної скрині вимірювач критичних уражень. 

Аналог старовинного електронного тонометра мав здатність у найкоротший проміжок часу та за екстрених обставин надати базову інформацію щодо кров'яного тиску, ритму серцебиття, отриманої дози радіації й загального стану із врахуванням багатьох супутніх критеріїв.

— Це кома, Мельфею, — відірвавши погляд від міні екрана з показниками звітував Харт. — Мені шкода, друже.

Мельфей дивився не Андрія й не хотів вірити очам. Донедавна чистий халат виглядав так ніби пройшов крізь війну й красномовно свідчив про разючі зміни, що трапилися з його власником. Не живий й не мертвий Андрій висів над прірвою і напевно залишками свідомості, що потроху навіки засинала був десь далеко звідси.

— Що з рештою?! — не почувши попередньої відповіді Мінера схвильовано мовив Володимир.

— Це піхотний робот, Мельфею. Він просканував тих хто був з Андрієм на предмет життєдіяльності, якби хтось вцілів Мінер повідомив би про це, — намагаючись опанувати себе мовив Харт.

— Можливо хтось під завалами?! — припустив Мельфей.

— Вибух убив всіх осіб у кількості, — Мінер запнувся поглянувши на Андрія. — Тридцять чотири особи, перший оператор Водний Андрій рахується за тяжко пораненого. Невдовзі статистика зміниться до тридцяти п'яти.

— Скільки у нас часу? — із безсиллям та щирою вірою у диво запитав Мельфей підвівши очі до Харта.

Наразі Володимир присів навпочіпки, аби бути якомога ближче до друга намагаючись відшукати бодай мізерний шанс на його порятунок.

— Година, може трохи більше. — Він йде, Мельфею, мені шкода, — опустивши голову мовив доктор.

Все було так складно і так легко водночас. Найважче було перемогти смерть, або ж знайти сили прийняти те, що все скінчено. У пам'яті нестримним вихором неслися спогади пов'язані з Андрієм. Здебільшого вони були лише добрі. Спільні відкриття, підвищення Водного до заступника керівника, дивний сад засновниками якого стали саме вони з Андрієм. Усе це зараз тікало, як пісок крізь пальці й втрачало будь-який сенс.

— Я можу зробити йому ін'єкцію, аби полегшити процес, — мовив Харт побачивши, як нога Андрія судомно сіпнулася.

— Твій експеримент, — Мельфей знову підвів очі до Харт. — Адже лабораторія знаходиться на глибинних рівнях, а отже вціліла.

— Це божевілля, — спокійно відповів Харт.

— Це шанс! — підскочив на ноги Мельфей.

Протягом кількох секунд товариші дивилися одне на одного і ці миті наразі здавалися вічністю.

— Другий оператор сумує. Я не можу ідентифікувати подібне відчуття. Напевне це схоже на біль, — несподівано пролунав залізний голос Мінера, що віддано й обережно продовжував тримати Андрія на своїх понівечених руках.

— Це біль, наш вірний роботе і він сильніший за фізичний, — не зводячи погляду з очей Харта відповів Мельфей.

За хвилину Мінер перейшов на швидкий крок, втім рухався обережно періодично споглядаючи на Андрія.

— Потрібно нести максимально акуратно. Хай там що намагайся, аби тіло не рухалося, — переходячи з кроків на легкий біг зауважив Харт. — Ось туди, до кабіни, сподіваюся вона здатна виконати бодай ще один рейс.

Задум Мельфея в очах пересічної людини здавався суцільним божевіллям, але це була надія. Припущення, що ним свого часу поділився із друзями науковий геній доктор Харт жахав й одночасно вражав своїм змістом. Зі слів Харта наука сучасності перебувала на порозі абсолютно нового рівня відкриттів і нехай вона ще не дісталася його, втім залучившись підтримкою сучасних науковців ладна була випередити свій час.

Відлуння колишньої війни залишило по собі оберемок невгамовного суму й жалю за тими, хто назавжди залишив цей світ. Один з вітчизняних вчених свого часу виголосив припущення на рахунок того, як саме можна було бодай частково врятувати бійця, який зазнав поранень несумісних із життям.

Згідно з його теорією за наявності усього необхідного обладнання можливо було вдатися до спроби зберегти частину його свідомості перенісши та зберігши її на мікрочипі. Згодом за умови наявності підхожої оболонки міні плату можна було під'єднати до обраного об'єкта. 

Мовою звичайних людей - завдяки вчасно проведеній операції можливо було частково зберегти свідомість пацієнта аби у майбутньому перенести їх до нового тіла.

Вченого, котрий висунув теорію щодо збереження свідомості здебільшого сприймали за божевільного. Проте Харт серйозно зацікавився подібним задумом і за кілька років, залучившись підтримкою Андрія спромігся вибити дотації на створення відповідної дослідної лабораторії на теренах комплексу.

— Я робив подібне лише раз і спроба виявилася хибною, — не збавляючи хід попередив Харт. — Один шанс із тисячі, Мельфею. Всі хто сподіваюсь чекає нас унизу самі потребують допомоги, тож надія мізерна.

— Краще мізерна, аніж смерті, — без долі сумніву відповів Мельфей не поспіваючи за роботом й не зводячи погляду з Андрія.

— Навіть, якщо нам вдасться маєш розуміти, що він уже ніколи не буде таким, як раніше, — зауважив Харт.

— Нехай так, друже, але ми маємо спробувати. Найбільше за все Андрій любить життя, тож мусимо перетворити ілюзію на реальність, — відповів Мельфей зупиняючись поруч ліфтових дверей.