Глава 12 Смерека

Промінь згас ховаючи проєкцію до скриньки Вітра. Курт своєю чергою зібрав до чорної сумки речі першої потреби змінивши домашній одяг на цивільне вбрання. 

Олександр знав - речі, що він бере з собою знадобляться лише найближчої доби, адже невдовзі їх з капітаном чекає візит до збройової кімнати, тож для майбутнього завдання гардероб доведеться замінити.

На комунікаторі Вітра спалахнуло повідомлення згідно із яким за три хвилини службовий транспорт мав прибути до будинку Курта. Поспіхом залишивши оселю, Олександр набрав пароль на панелі вмонтованої поряд вхідних дверей захистивши домівку від непроханих гостей.

У дворі вже чекала урядова «Смерека», що неначе прибулець зі старого, як світ фільму про «Хижака» увійшла в режим маскування і наразі перетворилася на прозорі й ледь помітні контури представницького авто. Подібний апарат мав отримати у нагороду і сам Курт опісля виконання поставленого завдання. 

У варіанті для цивільних було заборонено встановлювати модуль для маскування, але від того авто втрачало не багато. Просторий стриманий за інтер'єром салон було обшито імітацією шкіри, що чимось нагадувало автівки давнини. Здатність підійматися у повітря на максимально дозволені міські висоти та прототипи старих коліс з куленепробивної гуми, які за необхідності неначе шасі прийдуть на допомогу там, куди ще не дісталася цивілізація сучасних повітряних доріг. Здається тут було усе необхідне аби задовольнити потреби людині, що мріяла про сучасний транспорт.

Подумки зосередившись на майбутній подорожі Курт почув характерний звук відкриття замків і підійшовши до автівки потягнув на себе масивні прозорі дверцята. Вітер своєю чергою обійшов «Смереку», яка ледь-ледь парувала над землею й швидко вмостився на зручних сидіннях. Наступної миті двері синхронно зачинилися й авто рушило з місця.

За кермом, що зовні скидалося на панель управління пілота винищувача перебував молодий штабний водій. Нашивки, котрі прикрашали темно-зелену військову форму свідчили про належність молодшого лейтенанта до лав транспортного підрозділу.

— Честь маю! — за формою привітався кермувальник поглянувши у сенсор заднього виду.

— Годі, — обірвав Курт. — Дозволь хоч десять хвилин побути цивільним.

— Згода! — бадьоро посміхнувся водій, якому здається також кортіло на певний час залишити субординацію для штабних кабінетів.

Звісно камера спостереження, що присутня в авто усе бачить і чує, але коли на задньому сидінні особи вищі за званням він не має права ігнорувати прохання. 

— Музику? — усміхнувся водій й в його очах зблиснули пара хитрих вогників. Нехай керівництво транспортного відділу не схвалить, але поважні гості понад усе.

— Давай, — погодився Курт відкинувшись на задньому сидінні.

— Яку саме? — поцікавився кермувальник.

— Щось зі старого року, — не забарився із відповіддю Курт.

Пальці водія швидко вивели бортовий комп'ютер зі сплячого режиму. На календарі травень дві тисячі сімдесят другого року, тож архівів зі старими композиціями геть не бракує.

— Який період вказуємо? — уточнив водій готуючись обрати необхідний критерій для пошуку.

— Можемо стрибнути на кінець дев'яностих? — раптово долинув з-під шолома голос Вітра.

— Чому ні, — спокійно відповів кермувальник і вже за кілька секунд з динаміків неначе відлуння з минулого сторіччя залунала навмання обрана пісня.

У старій композиції йшлося про війну, портвейн та закінчений бій. Несподівано Курт спіймав себе на думці, що в дитинстві доволі часто чув подібні ретро пісні, які час від часу лунали в оселі його батьків. Перед очима Олександра на мить промайнув дитячий спогад…

Яскравий зелений вогник флешкарти, що майорів з вінтажного приймача й батько, який обирає мелодію, котра невдовзі розноситься кімнатою. Від короткої подорожі в минуле на душі Курта стало водночас тепло й прохолодно. Щасливі незабутні роки, коли вся родина Сашка була разом і втрата, яку ніяк не зітре з пам'яті невпинний плин життя.

Тим часом авто вправно маневрувало поміж вулицями рухаючись у заданому напрямку. Переважна більшість містян здебільшого обирали для себе режим автопілота, проте для службових авто безпосередня участь водія у процесі керування була обов'язковою.

— Чому засумували, пане Курт? — поцікавився Вітер помітивши, як Олександр не зводячи погляду дивиться у вікно поринувши у власні думки.

— Може до біса це все? — мовив Курт не зводячи очей з напівпорожньої вулиці. — Виконаю завдання та звільнюся в запас. За місяць спливає термін мого контракту з «Гідрою», як здається й спливає моє бажання продовжувати таке життя.

Спокійний голос Курта частково тонув під хвилею музики, проте Вітер добре почув співрозмовника.

— Я гадаю це не найгірший варіант, залишилося лише переграти Безодню, — задумливо мовив Вітер поглянувши крізь прозоре броньоване скло.

Пісня замовкла і їй на зміну прийшла інша. «Смерека» зі своїм водієм дещо розвіяли Курта висмикнувши його з думок щодо майбутнього завдання. На рахунок фрази Вітра, здається Сашко не почув її, або ж удав, що не чує…

Невдовзі автомобіль прослизнув крізь підземний паркінг і опинився напроти броньованих розсувних воріт за якими проглядалися висока будівля департаменту. Індифікувавши авто, що вийшло з режиму невидимки, камера спостереження надіслала сигнал, аби ворота прочинили свої важкі обійми для новоприбулих. За мить «Смерека» вже була на території й потроху забавляла хід.

— Ми на місці, панове! — звітував молодший лейтенант вимкнувши двигун.

— Дякуємо за вашу працю та невеличкий концерт, — пролунало з-під шолома Вітра.

Задоволений молодший сержант розплився у щирій усмішці. Він давно був наслуханий про незвичного співробітника штабу, що скрізь ходить у льотному шоломі й сьогодні мав чудову нагоду зустрітись із ним особисто.

Курт своєю чергою також привітно хитнув головою на знак подяки, втім сум, що супроводжував Олександра знову підкрався до нього. Попереду на Вітра з Куртом чекав блокпост. За розсувними воротами стояла та сама висока будівля до якої прямували майбутні напарники.