Глава 5 Пілот

Курт зробив великий ковток й залишивши чашку на підвіконні швидко підбіг до шафи.

— За хвилину запроси візитера до кімнати! — хутко змінюючи рушник на чорні спортивні штани мовив власник оселі.

— Вас зрозуміла, пане Курт! — з посмішкою в голосі відповіла система керування.

— Не добре підглядати, — пробуркотів сам до себе Курт оцінивши натяк та пірнаючи у шкіряні кросівки.

Наспіх витягнувши із кухонного блоку стіл і стілець, Курт поставив їх посеред кімнати зробивши це саме вчасно. Застигла картинка на екрані ожила і вже наступної миті таємничий гість перетнув високий поріг оселі. 

Несподіваним візитером виявився колишній бойовий капітан військо-повітряних сил, що судячи із чуток за станом здоров'я вимушено залишив справу життя і зараз усе частіше майорів у штабних кімнатах з архівами. І саме цей чоловік мав невдовзі стати напарником Олександра. На цьому інформація, якою володів Курт щодо незваного гостя завершувалася.

За мить посеред кімнати зупинився високий чоловік у зеленому комбінезоні. На правому зап'ясті таємничого гостя виднівся старий механічний військовий годинник, що одразу впадав до ока разюче вирізняючись поміж сучасних аналогів. У лівій руці візитера міцно зафіксувалася темно-зелена скринька, втім увесь колоритний антураж згасав на тлі закритого білого шолома з чорною кисневою маскою, який свого часу використовували пілоти винищувачі. 

Незвичний головний убір повністю заховав під собою обличчя колись бойового капітана і, м'яко кажучи, йшов у розріз із декораціями цивільної оселі Курта.

Високі чорні берці синхронно зупинилися навпроти столу так, ніби їхній власник не дивлячись на підлогу відчув невидиму лінію умовного плацу. Курт своєю чергою невимушено зосередився на темному захисному склі, що надійно ховало за собою обличчя гостя.

— Доброго ранку, пане Курт. Дозволите? — мовив візитер.

У рівному голосі колишнього пілота Куртові почулася дивна інтонація, що здебільшого не була притаманна співробітникам, які мали відношення до його рідного спецпідрозділу. Звичайно поміж товаришів Курта не бракувало людяності, проте всі вони ретельно ховали її за масками суворих облич. У випадку із гостем стриману, втім справжню інтонацію не зміг приховати навіть шолом крізь який голос візитера здавався хрипким відлученням.

Виринувши із задуму Курт простягнув руку вказуючи гостеві на пластиковий стілець.

— Кави? — врешті припинивши витріщатися на майбутнього співрозмовника поцікавився Курт.

— Ні, дякую, — люб'язно відказав колишній капітан, обережно поставивши на підлогу загадкову скриньку.

На знак розуміння Курт схвальне хитнув головою нарешті взявши до рук свою філіжанку.

— Як можу до вас звертатися? — перепитав власник оселі, хоча й майже не розраховував, що співробітник напівзасекреченої архівної ланки викаже себе.

— Вітер, — коротко мовив візитер. — Це напевно видається дивним, проте від певного часу мене називають саме так. Здається ще трохи й невдовзі я і сам забуду власне ім'я.

У голосі співрозмовника, що наразі майже позбувся рипіння, Курт знову відчув ноти, які радше пасували хоч і виваженій, але все ж таки цивільній людині.

— Може час вже приземлятися, пане Вітер? — не втримався Курт маючи на увазі дивне вбрання капітана.

— Не любите неба? — поцікавився гість.

Курт повільно відвернувся до вікна і вкотре за сьогодні поставив чашку на підвіконня вдивляючись у далечінь.

— Я люблю його настільки сильно, як і ненавиджу, — задумливо відповів чоловік. — Мій батько був військовим льотчиком, найкращим. Він по-справжньому любив небо, але воно забрало його в мене.

Здається у ці миті Курт забув про майбутнє завдання, омріяну відпустку, яку довелося відкласти та безліч інших речей, що в порівнянні з важкими спогадами видавалися геть не важливими.

— Він мав повертатися із завдання - так мені розповідали. Але щось пішло не так і його літак зник з радарів. Потім нам з матір'ю повідомили, що частини уламків було знайдено, втім пілот не встиг катапультуватися, а я ще довго не міг повірити, що батька вже немає. Він мав встигнути! — очі Курта були нерухомі, але голос підступно викривав справжні емоції свого власника. — З того часу минуло сімнадцять років. Він загинув, а маленький хлопчик десь глибоко всередині мене ще й досі чекає на його повернення.

Вітер опустив голову. За темним склом було не розгледіти чи зачепила капітана розповідь Курта, втім після короткої паузи гість заговорив:

— Мені щиро шкода, пане Курт. Часу не повернути, але ваша пам'ять про батька робить честь вам обом, — пролунав голос Вітра. — Якщо ще й досі відчуваєте те саме, що й сімнадцять років тому гадаю маєте триматися своєї віри.

На обличчі Курта промайнула іронічна посмішка. Чи не вперше за багато років він розповів абсолютно незнайомій людині про свій біль і здається на душі стало бодай трохи легше.

— Пробачте, що дав волю емоціям. Напевно ваш шолом такого ще не чув, — знову ледь помітно усміхнувся Курт. — То що там з «Безоднею»? Полковник розповідав, ніби справа не складна? 

Прихований за шоломом погляд Вітра раптово ковзнув по стіні й ледь помітний рух голови не залишився непоміченим для власника оселі. Наступної миті, Курт, що секундою раніше запримітив поряд із полицею малярійного комара, не зводячи погляду з Вітра уперіщив відкритою долонею по стінці.

— Непогано, — спокійно мовив капітан, а Курт уважно роздивлявся долоню, якою нещодавно вгатив по стіні, дістаючи із загрубілої шкіри гострий, тонкий стрижень.

— Комусь добряче агукнулося, — констатував Вітер маючи на увазі оператора, що сидячи в навушниках десь у штатному приміщенні керував мікродроном стилізованим під комаху.

— То що там з «Безоднею»? — продовжив Курт. 

Вітер мовчки поклав на стіл валізу і приклавши пальці до ледь помітних сенсорних панелей просканував відбитки. Почувся важкий лязкіт, після чого пролунав голос колишнього пілота: