Глава 1 Безодня

Яскраве світіння неонових вогнів, що линуло з тонких прозорих труб, розмалювало світло-зеленим сяйвом темні води штучного колодязя. Дивний очерет надавав загадкової атмосфери станційній ночі, яка за правом змінила день, огорнувши територію комплексу сяйвом безлічі мерехтливих зірок. Імітація зоряного неба втілена не відомими майстрами у вигляді численних розділених на ледь помітні чорні квадрати панелей, що вкривали собою височенні стелі й щоночі спалахували тисячами дрібних жовтих цяток.

За мить вода у колодязі забулькотіла і на поверхні з'явилася кремезна постать у зеленому гідрокостюмі старого зразка. По обидва боки від масивного шолома до кисневого балона тяглися довгі, товсті патрубки. Цупкі долоні велетня щільно заховані під гумовими рукавицями на кілька секунд міцно схопилися за металеві краї дивної водойми, після чого голова незнайомця знову пірнула до темної води. 

Десь вдалині ніби сполохані птахи зашурхотіли лопаті старого млина, окреслені прозорими дротами, що сяяли помаранчевим світлом. Насправді металева конструкція майстерно оздоблена справжнім деревом була лише якісною імітацією, котра з кожним обертом лопаті пригнічувала будь-який зв'язок із поверхнею. На високому дереві широкий стовбур якого неначе змії оповивали хитросплетіння вже знайомих прозорих дротів спалахнуло зелене світіння, що за мить зникло, розчинившись у навколишній темряві. 

З води знову виринув нічний пірнальник й поквапився вибратися на берег. У могутній правиці велетень тримав руків'я приєднане до металевої коробки, що зовні скидалася на ящик для зберігання стрічки для кулеметних набоїв. Підвівши голову, постать в гідрокостюмі зауважила пташку, яка нерухомо завмерла на одній із гілок. Механічна зозуля, яка непомітно спостерігала за велетнем крізь вмонтований у неї візир здійнялася в повітрі вирушивши до наступної локації. 

Велетенські черевики рипіли у такт важкій ході, якою крокував пірнальник, рухаючись слідом за птахом. Залишивши штучну водойму кремезна постать дісталася вузької дороги вкритої справжнім ґрунтом. По обидва боки від лісової стежини ледь помітно захиталися кущі червоної калини, втім замість ягід диво-рослину вкривали маленькі діодні намистини. 

Стрімкий порив вітру, що зненацька гайнув поміж дерев також був породженням штучної природи. Десь угорі потужні турбіни слухняно виконували свою функцію, покірно слідуючи закладеним до чіпа керування програмам. Дивна імітація світу давнини була абсолютно звичною для мешканців підземної локації, які й самі до слова подекуди абсолютно різнилися від звичних для нашого сприйняття людей.

На гідрокостюмі велетня завмерли краплі холодної технічної води. Широкі кроки зупинилися й опустивши свою незвичайну валізу, пірнальник сфокусував погляд на стовбурі високого дуба. Поруч із деревом завмер темний силует, що не поступався у зрості новоприбулому. Таємнича фігура швидко розвернулась до пірнальника й зробивши крок вийшла під місячне сяйво надпотужного проєктора. 

Масивний шолом прикрашений міцними рогами й чорна сенсорна панель, що слугувала замість своєрідного забрала робив і без того габаритного незнайомця ще більшим. Дивна броня окреслювала міцний торс, контрастуючи з щільною чорною тканиною, що доходила до колін, тренованих м'язистих ніг, одягнених у шкіряні обтислі штани. У правиці загадковий силует тримав щось на зразок металевих вил, між зубцями яких раптово промайнув електричний розряд.

Зауваживши пірнальника, загадковий кіберчорт знову повернувся до стовбура й приклавши долоню правиці до рельєфної поверхні дерева із силою втис її у кору. Протяжний скрип, що на мить гайнув підземним рівнем, відлунням розчинився десь поміж численних коридорів станції. Наступної секунди перед сенсорними очима кіберчорта відчинилися невеликі потаємні двері, котрі до певного часу приховувалися, зливаючись із масивним стовбуром дуба. Не гаючи часу, диво-вояк дістав звідти металевий ящик на зразок того, що його тримав велетень у гідрокостюмі. 

Зненацька в горі з'явився спалах блискавки й зі штучного неба почали швидко падати краплі дощу, вкриваючи довге сиве волосся пана, який непомітно приєднався до таємничої когорти. Новоприбулий чоловік був доволі високий на зріст, хоча й значно поступався у міцності своїм побратимам і на противагу ним справляв враження звичної нам людини. 

Погляд блакитних очей по черзі застиг на кожному з присутніх. Невеликі зморшки видавали поважний вік, який, втім навряд перевалив далеко за п'ятдесят. Довга сіра роба, що майже торкалася підлоги нагадувала понівечений часом халат науковця з-під якого ледь помітно визирали чорні армійські черевики. Зробивши глибокий вдих, чоловік відчув свіжість нічного повітря. Система кліматичного регулювання керуючись закладеною до неї програмою на власний розсуд обирала погодні умови, проте завжди із чіткою послідовністю змінювала день та ніч. 

— Нам час, друзі! — заворушились у заклику тонкі губи чоловіка.

Злива набирала обертів і маленькі струмки води почали стрімко збігати обличчям дивного старця.

— Я щиро сподівався, що мешканці поверхні засвоїли урок, але жадібність людська, як й раніше не відає меж. Передчуття не зрадили мене, тож роки, котрі ми присвятили задля створення нового підземного рівня виправдали себе, — чоловік на мить замовк. — Нехай подарунки, які ми залишаємо по собі принесуть охочим до наживи те на що вони заслуговують. 

На обличчі кіберчорта зблиснули червоні сенсори очей, а незвичний власник гідрокостюма у мить розправив кремезні плечі й здавалося набув ще більших розмірів.

— Якщо ж знайдуться відчайдухи, що ладні зазирнути до серця безодні, ми приготуємо їм гідну зустріч, — загадково мовив сивоволосий чоловік. — А зараз у дорогу!

Після цих слів, кіберчорт разом із водяником синхронно опустили на підлогу металеві ящики й стали один навпроти одного. Підхопивши ледь помітні руків'я, що скидалися на коріння дерев, міцний тандем відсунув прикиданий ґрунтом люк.