Глава 42. Все сталося.

Отямився Денис, коли все вже сталося. Сам не зрозумів, як. Та й Греміслава отямилась лише зрозумівши, що стала жінкою, що пізнала велику таємницю, що відбувається між закоханими, і було це так щедро, так весняно, так райдужно, що й жаліти нема про що. Ніби усе життя до того виявилось сірим, мов одяг, що носять слуги у Мордаріці або сірі войовниці. Безколірним, сумним, сухим, неживим. А тепер світ заграв новими фарбами, ніби заслали небо божі веселки після довгоочікуваного дощу. І себе Греміслава відчувала, мов спрагла земля, яку нарешті щедро напоїла злива. Повною, цілісною і на диво щасливою. То й що з того, що Ден – не принц? Не той, за кого вона повинна вийти заради благополуччя країни? Хіба вона не має права бути щасливою? Бути з тим, заради кого ладна віддати і титул принцеси, і усі багатства світу, і навіть власне життя? Не важливо, де, не важливо, як, важливо лише бути завжди поруч із своїм коханим. А що Ден її не покине після бурної ночі, Греміслава розуміла без слів, серцем розуміла. Без варіантів. Прощавай, принце. Тепер її серце, її душа, її тіло і її доля навіки віддані простому юнаку на ім’я Ден.

А принц дивився у зелені очі юнки і тонув, тонув. І знав, вже ніколи не вибратись з того бездонного виру, та й вибиратись не хотілось. Натомість, хотілося завжди бути поруч, захищати, пестити, кохати, віддавати усього себе і брати усю її,  її серце, її душу, її тіло, сплести долі, мов пасма у дівочій косі і ніколи не розплітати. Ніколи. Але як же вона буде ставитись до того, що рятівник повівся неблагородно, спокусив її. Може, вона і віддалась лише того, що хотіла віддячити за порятунок? Ні, він же відчуває, як тягнеться до його серця її серце, як звиваються їхні погляди, яка вона уся відкрита… Вона теж бажала того, що сталося. Вона теж отримала задоволення. Але тепер вона може подумати, що все несерйозно з боку Дениса, що він просто використав її і кине, мов зламану ляльку. Як же пояснити їй? Як закріпити почуття? І тут він згадав про обручку, яку дав йому волхв Світлозар для принцеси, гарячково скинув з шиї ту купу амулетів, що вже звично висіла на грудях. Де ж вона? А, ось. Витяг із купи ланцюжок, на якому висіла золота обручка, останні амулети надів на гілку куща.

- Зоре моя, Гремі… Ніщо мене у цьому світі не бентежить, крім одного питання… Будеш моєю дружиною?

Принцеса простягнула, мов у сні, палець, і Денис надів на нього обручку.

- Буду.

Невже?! Невже тільки учора познайомившись, можна відчути таку тугу за людиною, що вже й не уявляти життя без неї? Невже Ден відчуває те саме, що й вона? Невже він пропонує їй узаконити те, що сталось сьогодні вночі? Невже?.. Та це самий щасливий день у житті!

І тут згадала Греміслава про останню прикрасу, що залишилась у неї – золоте кільце зі смарагдом. Правда, його подарував Чорноморд, та зараз воно належить їй і дасть можливість відповісти Денові, як годиться. Дівчина порилась у сумці і знайшла кільце, узяла руку коханого. Ох, чоловіча рука велика, а воно – маленьке, жіноче. Та хоч як, натягла на мізинець наполовину, винувато глянула і обоє розсміялися.

- Нічого, - мовив Денис. – Коли б зовсім не було обручок, я б сплів їх зі стебел трави і вони мали б те саме значення, що й справжні. Об’єднують не обручки на пальцях, об’єднують почуття. І тепер я – твій чоловік. Обіцяю тебе любити та оберігати усе життя, до останнього подиху.

- Обіцяю бути вічною твоєю половинкою…

І молодята злились у палкому цілунку.

- Кхм! – кахикнув Угугуг, який був не такий тактовний, як пекельні хорти, що переховувались у кущах, щоб не заважати.

- Час у дорогу? – кинулась Греміслава. – Харчі не вічні, і ми маємо дійти до людської оселі, поки вони не скінчились.

- Угу, - зовсім як коник кивнув Денис.

Дивився на свою вже дружину – і не міг нагледітись. Здається, вона стала ще кращою. Та вона неймовірна красуня! І як йому спочатку здалось, що і шкіра в неї груба, і око косить трохи, і зуби нерівні. Зараз дивиться – ідеал. Лише іноді, під іншим кутом ледь-ледь майне косина в очах та нерівний зубик. А повернулась – і красуня. Та якби і мала які вади – коханню вони не завада, бо коло неї серце тріпоче, мов птах, рветься до неї. А без неї… здається, що без неї воно зовсім зупиниться.

- Поснідаємо спершу? – Денис рушив до сірої конячки, щоб узяти харчі з сідельної сумки, і раптом відчув, що щось не так.

Це не було щось погане, але незвичне, незнайоме. Щось проходило через його тіло і примушувало тремтіти. Що ж воно? Може, якась інфекція? Раптом здалось, що він відчуває увесь світ одразу. Он там, у кущах, причаїлися зайченята. Дикий вепр потягнув носом і повернув геть, відчувши запах пекельних псів. За спиною, у густій траві, промайнула сіра гадюка.

Денис обернувся рвучко. Та ні, очима він нічого не міг побачити, але відчуття того, що ліс – живий, не минало. До того ж він почав чути голос Світлозара, той ніби гукав, щось доводив, але розібрати слів було неможливо. Принц потряс головою, намагаючись відсторонитися, бо було якось страшнувато. Невже це ті сили чарівні прокидаються, про які теревенив перший радник? А вони вже й ні до чого, бо не хоче більш Денис бути принцом, хоче жити простим життям разом із своєю коханою дружиною.

Тим часом Греміслава розстелила серветку і… завмерла. Щось було не так.  Щось змінилося усередині неї, немов нап’ялись невидимі вітрила, по шкірі та під шкірою пробігло легке лоскотання. Здалось, що забажай – і злетиш. Забажай – і опинишся вдома, у рідному Поліссі, у королівському замку. Та принцеса подавила це відчуття, бо бажала зараз єдиного – бути поруч з коханим чоловіком. І все ж було цікаво, це що, починають прокидатися її вроджені чарівні сили? Так, вона знала, що цього слід чекати після одруження, але ж одруження, як такого, ще й не було. Просто обмінялися з Деном обручками та клятвами. Це ж ще не законний обряд. До того ж, Ден – не принц, звичайний юнак. Невже й це подіяло? Відчувала себе по-новому. Цікаво, які ж сили вона отримає? Звісно, щоб освоїтись, відкрити їх на повну, опанувати ними, потрібно немало часу, тож нічого поки що про це і думати.