Глава 41. Закохані (2).

- Я тебе не лякаю? – поцікавився юнак.

- Лякаєш? Ні! Чому б ти мене лякав?

- Я й сам себе лякаю, - ніяково посміхнувся. – Лютівці мене чорним дияволом називали. Але насправді я не такий…

- А мене вони називали сірою дияволицею, то й що? Я розумію. Я бачу, який ти, Ден. Ти мене врятував, ризикував собою. Я так вдячна… Чесно кажучи, вже попрощалась із життям, коли ти з’явився, як… як чорний бог!

- Ой, не треба так! Який з мене бог! А як ти потрапила до лютівців?

- Хотіла зупинитися на ночівлю у зустрічному поселенні, хто ж знав, що так живуть навіжені?

- Ненавиджу фанатиків. Не вірю, що вони зміняться. Людині можна пояснити, переконати, примусити змінити свою думку. Фанатикам – ні. Фанатики – не люди.

- Вони просто хворі. Нещасні хворі. Їх не ненавидіти слід, а лікувати.

- Ти добра. Після того, як тебе мало на вогнищі не спалили.

- Я не добра. Просто знаю, що ненависть також може спалити. І не того, кого ненавидиш, а себе.

- Можливо, ти й права. Але  більше про Лють та лютівців і згадувати не бажаю. Краще про себе розкажи, Гремі, куди мандрувала наодинці?

- Хотіла дістатися Мати-граду у Пеласгії, та після пережитого вже не хочу, - потупилась дівчина, і на очі її насунулись сльози, все ж нелегко їй далась минула подія.

- То ти з Мордаріки?

- Родом я  з Поліського королівства.

- Тебе там хтось чекає? Батьки? Наречений?

- У Поліссі мої мама і тато, більш нікого не маю, - звісно, про принца Пеласгії, за якого її пообіцяли віддати ще коли в колисці лежала, нічого і говорити.  Хтозна, що той принц являє собою, може, задиркуватий, хвалькуватий, зарозумілий, як більшість чоловіків. І чого вона так трималась за ідею розшукати нав’язаного батьками нареченого? Дванадцятьох вже позбулася, може, й цього теж за цей час Чорноморд згубив? А вона, мов дурепа, шукає принца.

- Мені однаково, яку дорогу вибирати, - посміхається мило Ден. – Проведу тебе у Полісся, до батьків.

- Дорогу? Здається, навколо одне бездоріжжя.

- То і хай так. Прорвемось. Доріг вже чимало пройшов, прийшов час бездоріжжям мандрувати.

- Але ж ти кудись їхав? Якась мета тебе вела, Ден?

- Ніякої мети, просто подорожував, - похитав головою юнак. – Тепер разом подорожувати будемо.

Денис витяг мапу і схилився над нею разом із принцесою, так що головами мало не стукнулись.

- Ось ця цятка – це ми. А тепер, мапо, - постукав по листку, - побудуй нам ліпший шлях до Поліського королівства.

На мапі вималювалась пунктирна лінія. Виявилось, коли рухатись у бік Полісся, то близько ніяких населених пунктів не намічається, а повертатись назад дуже не хотілося.

- А доведеться… - вголос вимовив Денис.

- Що «доведеться»?

- Повертатись. Як бачиш, попереду лише дрімучі ліси, а в мене немає навіть що запропонувати тобі на вечерю. Якось так вийшло…

- Це знову через Лють проходити? – насупилась дівчина. – Не хочу.

- І я не  хочу, та виходу нема…

- Підемо вперед, у мене повні сідельні сумки… були. Перевір.

Принц встав і пішов до сірої конячки, прив’язаної коло берези.

- Повні! – крикнув радо. – Лютівці нічого не взяли.

- Так неси, повечеряємо! І сумку мою захопи! О! – зазирнула у сумку. – Все на місці!

Витягла дорогоцінну флягу з залишками живої води, ковтнула разок і простягнула Денисові:

- Сьорбни. То як?

- Мммм… Дивно, ніби сонця напився. По жилах кров потекла швидше, бадьорості добавилось, у голові зникла важкість… Це що?

- Вода жива, - засміялась дівчина, їй теж, видно, стало легше. – Із живого джерела. На жаль, то далеко.

- Смачна, цілюща, просто чарівна, - Денис витер тильною стороною долоні губи.

- Що це? – Гремі торкнулась руки юнака, на якій проступили світлі плями.

- Ух, ти! – зрадів Денис. – Змивається! А дракони казали, що водою не змити, треба лише в бані розпаритись, а тоді відтирати…

Принц побіг до річки у надії відмитися, довго зосереджено тер руки, та повернувся розчарований.

- Таки не змивається.

- А що ж воно таке?

- Драконяча кіптява. То дракониця на мене дихнула, ненавмисно, - пояснив Денис. – Доведеться так ходити поки.

- Йди сюди, - покликала Греміслава. – То, мабуть, тільки живою водою можна відмити.

Намочила край серветки і почала обережно відтирати Денисові обличчя. Під її рукою тіло потроху світлішало і, хоч повністю прибрати чорну кіптяву не вдалося, та юнак значно «зблід». Тепер він виглядав ще дивнішим, з більш світлим обличчям та чорним волоссям, що стирчало, мов голки у зляканого дикобраза.  Греміславі навіть на мить здалось, що її рятівник схожий на тринадцятого принца. Зовсім трішечки, саму крапельку. Ні, звісно, він зовсім не схожий. Принц – то немов намальована дівоча мрія, картина, неймовірно гарна, та нежива. А Ден – ось він, живий, теплий, шалений, так і хочеться його… торкнутись, поцілувати… Та не можна ж так, коли тільки-но познайомились.