Глава 41. Закохані.

Зупинились мандрівники коло однієї з численних річечок. Хар, що вже повечеряв якоюсь пташиною, ліг неподалік, усім своїм виглядом показуючи, що не спатиме, а сторожитиме, і ніяка напасть не підбереться непоміченою. Рекс рвонув у кущі, мабуть, ловити вечерю. На жаль, такої можливості у Дениса не було. Не навчений ні полювати, ні рибу ловити, та й чим? Розстелив ковдру на траві, обережно переніс на неї дівчину. Хотів не збудити, та вона відкрила свої неймовірні зелені очі, такі, що дивишся і відірватись не в змозі.

- Як тебе звуть, рятівник? – голос дівчини вже звучав голосніше та впевненіше.

- Де… Ден, - все ж слід поки що не відкривати інкогніто.

Принц? Який він принц? Може,  до трону ніколи і не добереться. А може, це й не потрібне йому. Керувати великою державою, оборонятися від ворогів типу злого чаклуна Чорноморда, одружитися за політичними мотивами на принцесі, яка виявиться примхливою, жадібною, ревнивою, крикливою, вимогливою, неврівноваженою, обмеженою особою, що цікавиться лише модою, коштовностями та плітками, як більшість жінок. Нащо таке щастя? Образ принцеси Полісся, що колись сколихнув душу, зараз померк, зблід і зовсім майже стерся з пам’яті. Тільки і залишились перед очима шикарні товсті довгі коси. Яскраво руді. У врятованої дівчини волосся світле, лише злегка рудувате, м’якого приємного кольору, тільки обрізане нерівними пасмами по шию. Хто ж їй зачіску так спаскудив? А так гарненька, мов квіточка весняна. Правда, одразу видно, що дівчина з простих, не панянка. Зубики трохи нерівні і наче косить одним оком ледь помітно. Та все те чомусь стає непомітним, коли вдивляєшся у її очі. Хочеться притиснути міцно до серця і ніколи вже не відпускати. Якась вона… рідна… своя… Ніби частинка твоєї душі. Її біль – то твій біль. Її радість – то твоя радість. Її щастя – то твоє щастя. Коли на ваги поставити увесь світ, а на інші – її, то вона переважить безперечно. І як воно так? Ніколи ще не доводилось Денисові відчувати чогось подібного. Усі дівчата, вони ж такі… А вона – не така.

- А я – Гремі… - Принцеса теж вирішила не відкривати рятівнику повне ім’я, бо Греміслава – то ім’я для принцеси, а Гремі може бути простою дівчиною.

Не хотілося злякати рятівника, відштовхнути своїм титулом. Він же простий, одразу видно, і дивний якийсь, шкіра чорна, мов смола, волосся, мов хмиз, рівне, стоїть стирчаком угору. Повна протилежність її нареченому, білявому красеню з паралельного світу. Але чомусь образ того білявого красеня вже не здавався таким принадливим. Так, бездоганний, та серце чомусь тьохкає, коли дивишся на цього юнака. Потри його чорну шкіру бачиш благородні риси. Чого варта ця усмішка, щира, тепла, добра, м’яка. І видно, що любить він посміхатись, білосніжна усмішка так і з’являється на його обличчі. А його гарні очі, що так і блимають яскравими білками на чорному тлі шкіри! Вони такі… рідні… свої… Хочеться притулитись до його грудей і слухати, як б’ється серце. І це – найкраща у світі музика. Вже не хочеться повертатись до королівського палацу батьків, не хочеться шукати свого нареченого, не хочеться нічого, тільки бути поряд, слухати цей приємний голос. Неначе усе життя тільки цього і бажала, тільки раніш і сама не розуміла. А тепер побачила – і все. Здається, навіть відійти – різати по живому.

- Я тебе не лякаю? – поцікавився юнак.

- Лякаєш? Ні! Чому б ти мене лякав?

- Я й сам себе лякаю, - ніяково посміхнувся. – Лютівці мене чорним дияволом називали. Але насправді я не такий…

- А мене вони називали сірою дияволицею, то й що? Я розумію. Я бачу, який ти, Ден. Ти мене врятував, ризикував собою. Я так вдячна… Чесно кажучи, вже попрощалась із життям, коли ти з’явився, як… як чорний бог!

- Ой, не треба так! Який з мене бог! А як ти потрапила до лютівців?

- Хотіла зупинитися на ночівлю у зустрічному поселенні, хто ж знав, що так живуть навіжені?

- Ненавиджу фанатиків. Не вірю, що вони зміняться. Людині можна пояснити, переконати, примусити змінити свою думку. Фанатикам – ні. Фанатики – не люди.

- Вони просто хворі. Нещасні хворі. Їх не ненавидіти слід, а лікувати.

- Ти добра. Після того, як тебе мало на вогнищі не спалили.

- Я не добра. Просто знаю, що ненависть також може спалити. І не того, кого ненавидиш, а себе.

- Можливо, ти й права. Але  більше про Лють та лютівців і згадувати не бажаю. Краще про себе розкажи, Гремі, куди мандрувала наодинці?

- Хотіла дістатися Мати-граду у Пеласгії, та після пережитого вже не хочу, - потупилась дівчина, і на очі її насунулись сльози, все ж нелегко їй далась минула подія.

- То ти з Мордаріки?

- Родом я  з Поліського королівства.

- Тебе там хтось чекає? Батьки? Наречений?

- У Поліссі мої мама і тато, більш нікого не маю, - звісно, про принца Пеласгії, за якого її пообіцяли віддати ще коли в колисці лежала, нічого і говорити.  Хтозна, що той принц являє собою, може, задиркуватий, хвалькуватий, зарозумілий, як більшість чоловіків. І чого вона так трималась за ідею розшукати нав’язаного батьками нареченого? Дванадцятьох вже позбулася, може, й цього теж за цей час Чорноморд згубив? А вона, мов дурепа, шукає принца.

- Мені однаково, яку дорогу вибирати, - посміхається мило Ден. – Проведу тебе у Полісся, до батьків.

- Дорогу? Здається, навколо одне бездоріжжя.