Глава 40. Лють (2).

Мить здавалося розтягнулась на вічність, коли Денис та Греміслава дивились у очі один одному. Увесь світ просто зник, розчинився, ніби його і не існувало ніколи. Ніби існувало тільки дві людини, билося тільки два серця, зливалося докупи два дихання. Коли б не міцні тили, принца можна було б зараз брати голими руками, та позаду нього грізно оглядав лютівців чорний кінь, гарчали на отця Керасима пекельні монстри і з висоти дерев тримали все під контролем дві дракониці.

Денис нарешті хитнув головою, ніби скидаючи із себе мару, і почав розв’язувати дівчину. Така юна, така тендітна, яка з неї відьма? Трималася вона лише на мотузках, що уп’ялись у ніжну шкіру. Тільки перестали тримати – обезсилена впала на руки принцові. Денис підхопив її, маленьку, легку, мов дитина, обернувся до натовпу, грізно звівши брови.

- Я – диявол? Можете називати мене, як завгодно, мені не важливо.  Мої супутники – пекельні створіння?  Це моя охорона! Я прийшов не зі злом. І я не хочу спричиняти вам якоїсь біди! А ви – навіжені фанатики, які кругом бачать лише ворогів! Що вам зробило це невинне дитя?

- Нічого… Нічого… - почулись залякані голоси.

Тільки отець Керасим озвався, немов виплюнув:

- Вона – сіра дияволиця! Відьма! Шпигунка злого чаклуна Чорноморда! Вона заслуговує смерті!

Та поглянувши у чисті очі принцеси Денис відчував її, мов частину себе, і розумів, що жодне із звинувачень не може стосуватись цієї дівчини.

- Наклеп! – зупинив він слововилив отця Керасима. – Цей чоловік вводить вас у оману і цим накличе на село нещастя! Хто він тут у вас? Не важливо. Змістити!

Натовп тихенько загув.

- Я даю вам час, щоб змінитись! Одного разу повернусь сюди і коли дізнаюсь, що ви так нічого і не зрозуміли – поселення Лють завершить своє існування. Ви ж люди, чого ж ви такі люті?

Підняв голову один з молодиків:

- Як нам не бути лютими, коли живемо у центрі пекла? З одного боку – сірі дияволиці сплять і бачать, як нас захопити, з іншого – підстерігають дракони, - зацькованим поглядом зиркнув на рептилій. – А тепер ще й ти, дияволе…

- Сірі дияволиці нікого не чіпатимуть, - почувся ледь чутний голос дівчини, яку тримав на руках принц.

- Ви самі собі вигадали усі страхи, - крикнув Денис. – Дракони – мирні прекрасні творіння. Коли б вони хотіли, то знищили б вас одним подихом разом із будинками та домашньою худобою. Навпроти, вони захищають свої угіддя і вас заодно. Та й сірі дияволиці не збираються вас завойовувати! Я  і мої охоронці не заподіємо вам шкоди. Але вам доведеться змінити свої погляди. Лють залишити у минулому! Ватажка змінити! Село перейменувати! Я сказав своє слово! А тепер розступіться, ми залишаємо вас.

Селяни розсунулись, утворивши широкий вільний прохід, Денис посадив врятовану дівчину на Угугуга, сам сів позад неї, притримуючи, щоб не звалилась.

- Там мій кінь залишився… У ямі… - прошепотіла принцеса.

- Коня і речі цієї дівчини сюди! – гаркнув принц, і кілька молодиків зірвались з місця. Через хвильку Денисові вже простягали повід, що був на сірій конячці, та сумку принцеси.

Забравши усе, принц направив Угугуга на вихід, махнув на прощання Мальтріллі та Ермідассі, які залишились проконтролювати, чи не поженуться навіжені слідом.

Мрія попаритись у бані та відшкребти драконячу кіптяву відкладалась на невизначений час. Лютівцям довіри не було, такі баньку затоплять, пару піддадуть, двері підіпруть і позбудуться чорного чи то справді принца, чи то диявола, що прийшов врятувати свою помічницю, сіру дияволицю, підпаливши дерев’яну будівлю.

Денис рушив до лісу, не вибираючи дороги, аби подалі від Люті та її мешканців. Точніше, дорогу вибирав Угугуг, а пекельні хорти, як вірні собачки, бігли поруч. Врятована дівчина, переживши страшне потрясіння, коли мало не позбулася життя, непомітно задрімала і довелось притулити її до грудей, щоб не впала. Серце її лунко цокало і незабаром серце принца підлаштувалось під той ритм, тепер вони билися в унісон. У грудях Дениса більш не марудило, усі страхи, уся важкість, неспокій та туга зникли. Тепло дівочого тіла здавалось таким рідним, таким знайомим, неначе він знав його усе своє життя, відчував, тільки не міг раніш дотягнутись. А тепер все стало на свої місця. Немов став цілісним.

Лише коли зовсім стемніло, Денис наважився зупинитись, бо кінь вже й так тричі перечепився, так ще й ноги переламає, а сіра конячка врятованої дівчини помітно шкутильгала, хоч і намагалась не відставати. Слід перепочити, поспати, поїсти… Ні, поїсти нічого не залишилось, а золоті хоч і збереглись, їх не погризеш. Ну, тоді хоча б поспати.