Глава 40. Лють (1).

Поселення Лють, дійсно, було недалечко. Кілька десятків хаток, обнесених частоколом. Звідкись із лісу долітав димок, чувся галас, вигуки, втім, розібрати слова було неможливо. Денис знизав плечима і в’їхав у ворота, які виявились не повністю зачиненими. Чи є йому діло до того, що там у селян за свято? Першочергове завдання: повернути собі минулу подобу, тобто відмити драконячу кіптяву. Аби тільки баньку затопили, себе сам відмиє, доведеться попотіти. А коника? За золотий мабуть знайдуться бажаючі потерти конячу шкіру.  

Наче все складалось цілком добре, але на серці чомусь марудило, тоскно було та лячно, немов усі страхи світу заполонили його. Хоч психолога шукай, нема ж ніякої причини для хвилювань.

Селище виявилось на диво безлюдним. Лише собаки, побачивши чорний «привид», заливисто заходились у гавкоті. Та ніхто на той лай не вискакував, навіть дітей не видно було, мабуть, усі на тому святі, у лісі, звідки тягне димком. Напевно, смажитимуть свіжину. Від спогадів невимовно закортіло шашличку і згадалось, що запаси харчів тихо станули сьогодні у шлунках Угугуга та Мальтріллі. Ну, трохи і у власному. Проїхавши за пару хвилин усе село, Денис так і не побачив жодної людини, та й із громадських будівель була лише одна, з вивіскою, що покосилася і збиралась впасти. На ній було нашкрябано: «Капшук», це дало зрозуміти, що тут місцевим наливають алкоголь. А якщо наливають, то має бути і їжа, щоб закусювати. Навіть, якщо господарів немає, можна знайти щось їстівне, а розплатитись потім. І Денис зіскочив з коня, щоб завітати до місцевого «ресторану».

Усередині маленької брудної будови таки знайшлась жива людина. Це був безногий дідок, який, побачивши гостя, злякався так, що втік би, коли б мав можливість.

- Диявол! – затремтів та закричав він. – Диявол прийшов по мою душу!

Денис вирішив інваліда не розчаровувати:

- Прийшов, тільки твоя душа мені і дарма не потрібна. А от від смачної вечері та гарячої баньки не відмовлюсь.

Каліка трохи заспокоївся:

- Юшка на плиті стоїть, налий собі сам, бо я не можу. А баньку тобі затопити нікому, усі зараз пішли відьму палити. І я б пішов, та ходити не здатен… - вимовив гірко.

- Відьму? – Денис опустив кришку казана із юшкою.

- Сіру дияволицю, відьму погану, - підтвердив старий.

- І де вони?

- За селом, на узліссі.

Ні слова не кажучи, принц вискочив на подвір’я та стрибнув на спину Угугуга, який тільки крякнув незадоволено.

- А ну ж, поїхали, поглянемо, що там за відьму палять…

Вдарив коня п’ятами у боки, щоб заставити зрушити з місця, той аж загукав, бо досі ще ні разу господар такого собі не дозволяв, та почвалав у бік воріт, потроху набираючи швидкість.

- Хар! Рекс! – голосно гукнув Денис, виїхавши за ворота.

Кущі зашебуршали і з’явились пекельні пси. Хар облизувався і тряс головою, намагаючись позбутися прилиплого до морди пір’я, а Рекс завидливо поглядав на нього. Без команди вони приєднались до принца і побігли, супроводжуючи його з обох боків, як вже звикли.

Ще хвилина – і Денис виїхав на узлісся, де зібрались усі мешканці Люті. Вони стояли кругом, натовпом, радісні та веселі. А по центу височів стовп, обкладений хмизом, який вже горів. Полум’я хижо тріщало, розгоряючись, охоплюючи все більше і більше хмизу. А до стовпа була прив’язана невисока щупла людина у сірому вбранні, схожа на вмираючого горобчика. Відьма.

Відьма? Оця дівчинка – зла відьма, сіра дияволиця? Та вони, що, з глузду з’їхали? Та й взагалі, позбавляти людину життя таким жахливим способом? Навіть, якщо вона, і справді, винна, краще він потім сам її вб’є, але зараз треба припинити це жахіття!

Денис направив Угугуга до стовпа, і селяни із криками жаху розступались перед грізним чорним «дияволом» на смоляно-чорному коні, що гнівно щирив великі білі зуби, і за яким бігли по бокам два величезні, мов телята, чорні страшні пси, рикаючи та бризкаючи слиною.

- Диявол! Диявол! Пекельні чудовиська! – почулися злякані голоси.

Побачивши неподалік купку дрів, що мабуть приготували, щоб підкидати вогнище, принц ухопив дебелу цурпалку і почав нею розкидати віти, що загорілись. Селяни замовкли, відповзаючи подалі, але не тікаючи, тільки малі діти заплакали-заголосили, не розуміючи, що діється.

Лисий велет хотів завадити незнайомцю, та пекельні пси підступили до нього, шкірячи довгі ікла та забороняючи навіть ворухнутись. А тут і дві дракониці нагодились, визирнули з-за дерев з обох боків, гіпнотизуючи людей своїми очима із щілинами зіниць.

Нарешті Денисові вдалось розкидати палаючі віти і підійти до стовпа. Відьма була у свідомості. Вона підняла на принца свої зелені очі – і він потонув навіки.