Глава 39. Ермідассі (2).

Спочатку Денис подумав, що помер і вже на небесах. Ні, не на небесах, бо навколо чорний дим, від якого сльозяться очі і дико дере у горлі. Принц зайшовся у кашлі, водночас розуміючи, що ті, хто помер, так кашляти не повинні. Він тер очі, намагаючись хоч щось роздивитись, та вдалось лише  у гулі та гуркоті почути розмову. Один з голосів був знайомий, інший – ні.

- Що ж ти наробила, подруго?

- Та що я? Звідки ж я знала, що це – твій протеже? Гадала, знов хтось із Люті… Та нічого з ним не станеться, подруго, зараз оклигає…

- Так, мій протеже, і не просто протеже, а тринадцятий принц, уявляєш? І він запросив нас до свого королівства, до Пеласгії! Мене – так і взагалі до королівського двору. Так і сказав: «З такою цікавою та розумною особистістю хотів би спілкуватись щодня!»

- Ой, невже ми дожили до такого щастя? І можна буде кинути цю глушину?

- Атож! Угіддя залишимо за собою для того, щоб проводити тут щорічну відпустку, а жити будемо у Мати-граді!

- Яке щастя!

Нарешті дим потроху почав розвіюватись і вдалось прокліпатись. Перш за все принц побачив чорну голову коня із заплющеними очима, на спині якого сидів. Що за нова реальність? Угугуг же був плямистий, брудно-білі плями чергувалися з рудими та бурими. А от коротко стрижена грива, що стирчить у різні боки, така сама. Глянув на свої руки… Ой, мамо! Чорна шкіра, зовсім чорна! Він, що, душею переселився до чужого тіла?! Та ні, збитий ніготь, як був, так і залишився. Усе рідне, тільки колір… Навіть нігті глянцеві, чорні. Та що ж це таке? Покліпав ще трохи і перевів погляд уперед, де перед ним стояло два дракони. У очах двоїться? Ні, один з драконів – чорний, і це вже знайома Мальтріллі, другий – смарагдовий, від яскраво-зелених черевця та грудей до темних, майже чорних, носа та стіп. І обидва дивляться співчутливо, трохи схиливши голови набік, як собаки.

А тут кущі затріщали і з обох боків визирнули знайомі чорні голови пекельних хортів. На драконів вони дивились зацікавлено, але не вороже.

- Ти як, Денисе? – запитала Мальтріллі.

- Здається, живий, - невпевнено вимовив принц, голос був свій, рідний. – Що зі мною?

- Тебе моя подруга Ермідассі трохи підсмажила, - не втрималась, щоб не хихикнути дракониця.

Смарагдова обурено штовхнула чорну плечем:

- Ермідассі – це я.

- Денис, - на автоматі представився принц.

- Приємно познайомитись, - продовжила смарагдова. – І я зовсім не збиралась тебе підсмажити. Просто лютівці вкрай знахабніли, проходу не дають, спокою від них немає, усе шукають ворогів. Я їх і так намагаюсь обходити десятою дорогою, та сьома ділянка – моя територія, куди я подінусь? Ось і лякаю навіжених, коли занадто наближаються. От і зараз, почула, як тріщать кущі і хекнула. Та я більше диму й кіптяви видаю, а вогонь притримую, все ж нікого не хочу занапастити. Тож вибачай, принце.

- Але чому я чорний увесь?!

- Від диму та кіптяви, то не страшне, відмиєшся.

Денис скочив з коника, який вже розплющив очі і зацікавлено розглядав свою нову масть, і поспішив до річечки, яка виднілась неподалік.

- Принце, стій, - наздогнав його голос Мальріллі, - драконячу кіптяву простою водою не відмити!

Денис зупинився на березі, вдивляючись у своє відображення. Геть увесь чорний, крім білків очей, що виглядає дуже дивно, ще й біляве, хвилясте від природи волосся тепер теж чорне, пряме і стирчить угору. Сам себе злякався.

- А чим же це все відмити? – із гнівом у голосі почав повертатись. – Я, що, на все життя тепер таким залишусь?

- Ні, зовсім ні, - поспішала заспокоїти принца Ермідассі. – Добра банька, мило, мочалка, потерти доведеться, та все повернеться до свого природного стану. Або просто почекати – через кілька днів само зійде.

- Та вже ні, я кілька днів у такому вигляді не ходитиму, - Денис спробував хоча б пригладити волосся, та куди там, стирчить, мов у ірокеза. – Зараз доберусь до поселення і зажадаю, щоб затопили баню!

- Я б у Лють не ходила, - скривилась Ермідассі, прикладаючи передні лапки до грудей. – Вони – навіжені! Краще повертайся у Шостів.

- Та я ж людина, зможу домовитись, - запротестував Денис, до Люті було вже зовсім близько, та й повертатись до міста у такому вигляді – не надто гарна ідея.

Принц уявив цю картину: чорний він, на чорному коні, ще чорні пекельні пси з обох боків. Апокаліпсис.

- Ну, як знаєш, принце. А ти мене вибачив? Не відмовиш прийняти у Мати-граді? Я ж ненавмисно…

- Вибачив, вибачив… Вибачу, як поверну свій природний колір!

Смарагдова зітхнула.

- Тоді йди і повертай, - махнула лапою Мальтріллі. – Село вже поруч, навіть запах диму чується.

- Рушаймо, Угугуге! Чи тобі сподобалась твоя нова масть? – скочив на спину конику Денис.

Кінь здвигнув невпевнено плечима, та почимчикував у вказаному напрямку.