Глава 39. Ермідассі.

- Засидівся я з тобою, - ляснув себе по колінам Денис.

Він непомітно для себе згодував Мальтріллі та Угугугу усі харчі, та нічого, п’ять золотих весело дзвякають у кошелі і у поселенні можна буде купити все, що треба. А з драконихою виявилось дуже цікаво, стільки спільних тем для розмов, стільки цікавинок з життя  цього виміру вона розповіла. Така ерудована особа.

- Я б у ту Лють не пішла нізащо. Мешканці селища якісь навіжені, неврівноважені, неадекватні. Правда, це вже не моя територія, а моєї сусідки Ермідассі. Угіддя під номером сім. Я навіть до неї у гості не ходжу через тих людей. А вона, бідолашка, покою не має. Все вони ворогів шукають, на неї пастки ставлять, вона сама вже нервова стала, жахається від кожного шороху. 

- Та нічого, схожу, подивлюся. Не з’їдять же вони мене. Вони ж не людожери?

- Ні, не людожери, та може ще гірші… Провести тебе, друже?

- Ти ж не ходиш на ту територію. Не турбуйся, сам дійду.

- Не ходжу, та заради тебе… Піду, - твердо вирішила Мальтріллі. – Заодно і подругу провідаю. Неспокійно якось на серці, - приклала вона до грудей кігтисту лапу. – Почекай лишень, я зберусь по-швидкому…

Як швидко збираються жінки, Денис знав з особистого досвіду, а дракониця була жінкою.

- Як знаєш, - кивнув він. – Тільки ми з Угугугом зараз підемо, а тобі що – пара помахів могутніх крил – і наздоженеш нас.

- То й так, - погодилась Мальтріллі і тицьнула у ліс пальцем: - Ідіть у той бік і нікуди не звертайте.

Денис забрався на Угугуга і вони рушили своїм звичайним темпом, тобто нікуди не поспішаючи. А тут і пекельні хорти з’явилися, морди ситі, очі задоволені, полювання, видно, вдалось.

- О! – зрадів Денис. – А я вже гадав, що ви до пекла повернулись. А ви просто місто обійшли, щоб людей не лякати? Розумно.

Він навіть погладив лобасті чорні голови, і пси не виказали невдоволення. Стало веселіше. З коником та собачками можна було розмовляти, хоч вони і не відповідали людською мовою, та угугукання коня й гарчання пекельних вже, як здавалося принцові, можна було зрозуміти.

- От чого нас несе нелегка туди, куди не рекомендують? Збирався ж просто подорожувати паралельним світом і отримувати задоволення. Втім, у Шостові попереджали про драконів, а Мальтріллі виявилась дуже таки приємною панянкою. Тож і далі, гадаю, нічого лихого не трапиться.

- Угу, угу, - кивав, погоджуючись, Угугуг.

- Гррр… Хррр… - підпрягались Рекс та Хар.

Ліс ставав все густішим, рухалась наша четвірка вздовж вузької річечки, що весело несла свої води серед зелених запашних трав. Мальтріллі, як і гадав Денис, видно не було, мабуть, ще довго збиратись буде. Та це не засмучувало, бо подорож була приємною та безпечною.

- Зараз доберемось до того селища Лють, там переночуємо. Ви, Хар і Рекс, звісно, гулятимете у лісі. Я вже б і повечеряв… Гроші є. Знаєте, чого я хочу? Зараз скажу, щоб мені здоїли козу чи корову. Хочу парного молока! І гарячого хліба. Гроші є, хай печуть. А ще хочу солоних грибів…

- У!

- Звісно, солоних грибів до смаженини. Я про тебе не забув, друже. І про себе не забув. Хочу ще риби. Цікаво, у місцевих лютян, лютівців чи як їх правильно назвати, є гриби та риба? Річки є – має бути й риба. А нема – хай ловлять. Гроші є, заплачу. А це вже сьоме угіддя. Мальтріллі казала, що за великим каменем у вигині ріки вже буде сьоме угіддя…

Далі якраз починались зарості колючих кущів, крізь які Угугуг пробирався з незадоволеним крехтінням. І тільки кущі перед ними розсунулись, як вони побачили страшного яскраво-зеленого дракона, який чекав на них. Він роззявив червону пащу і випустив на мандрівників потужний стовп вогню та диму.

Спочатку Денис подумав, що помер і вже на небесах. Ні, не на небесах, бо навколо чорний дим, від якого сльозяться очі і дико дере у горлі. Принц зайшовся у кашлі, водночас розуміючи, що ті, хто помер, так кашляти не повинні. Він тер очі, намагаючись хоч щось роздивитись, та вдалось лише  у гулі та гуркоті почути розмову. Один з голосів був знайомий, інший – ні.

- Що ж ти наробила, подруго?

- Та що я? Звідки ж я знала, що це – твій протеже? Гадала, знов хтось із Люті… Та нічого з ним не станеться, подруго, зараз оклигає…

- Так, мій протеже, і не просто протеже, а тринадцятий принц, уявляєш? І він запросив нас до свого королівства, до Пеласгії! Мене – так і взагалі до королівського двору. Так і сказав: «З такою цікавою та розумною особистістю хотів би спілкуватись щодня!»

- Ой, невже ми дожили до такого щастя? І можна буде кинути цю глушину?

- Атож! Угіддя залишимо за собою для того, щоб проводити тут щорічну відпустку, а жити будемо у Мати-граді!

- Яке щастя!

Нарешті дим потроху почав розвіюватись і вдалось прокліпатись. Перш за все принц побачив чорну голову коня із заплющеними очима, на спині якого сидів. Що за нова реальність? Угугуг же був плямистий, брудно-білі плями чергувалися з рудими та бурими. А от коротко стрижена грива, що стирчить у різні боки, така сама. Глянув на свої руки… Ой, мамо! Чорна шкіра, зовсім чорна! Він, що, душею переселився до чужого тіла?! Та ні, збитий ніготь, як був, так і залишився. Усе рідне, тільки колір… Навіть нігті глянцеві, чорні. Та що ж це таке? Покліпав ще трохи і перевів погляд уперед, де перед ним стояло два дракони. У очах двоїться? Ні, один з драконів – чорний, і це вже знайома Мальтріллі, другий – смарагдовий, від яскраво-зелених черевця та грудей до темних, майже чорних, носа та стіп. І обидва дивляться співчутливо, трохи схиливши голови набік, як собаки.