Глава 38. «Добрі люди» (2).

- Стратити шпигунку! Стратити! – зраділи селяни, відчувши близьке шоу.

А Греміслава вже й не знала, як впливати на затуманенні розуми місцевих «борців».

- Я проти! Це – судова помилка! Не можна карати невинну! – закричала вона, відчуваючи, як серце падає в п’яти.

Нема гіршого, як фанатики, засліплені своїм баченням світу, вони більш нічого не чують, не бачать і не розуміють. Вже відчувають запах крові і їх не зупинити.

- Стратити шпигунку!

- Вимагаю перегляду! – та хто її чув?

- Паства моя, - простер руки отець Керасим. – Вам, моїм улюбленим і безцінним, надаю право вибрати засіб покарання підсудної.

- Втопити!

- Закопати живцем!

- Повісити! – пропонували «добрі люди».

Греміслава аж задихнулася від відчаю і неможливості захистити себе від натовпу божевільних. А тут же були не тільки чоловіки, а й жінки, старі, підлітки, діти. І всі  хором кричали, розмахували руками, топали ногами, тицяли пальцями. Це здавалося страшним сном, жахіттям, від якого треба просто прокинутись. Позаду важко дихала конячка, що теж відчула недобрі перспективи.

- Закидати камінням! – запропонував хтось, і кілька каменів вже полетіли у яму.

Один потрапив у бідолашну Лату, конячка аж квакнула. Інший зачепив трохи голову Греміслави, збивши з неї сіру хустку, що приховувала волосся.

- Так вона ще й руда! – ахнув натовп.

- Відьма! Відьма! Руда відьма!

«От іще, що за невігластво?» - подумала принцеса. У них в країні рудих було чимало і це навіть вказувало на шляхетність.

- Вбити відьму, поки вона на нас прокльон не навела та не зачарувала! Бо перетворить зараз усіх на мишей, і будемо бігати лісом, поки лисиці не виловлять! – запричитала криклива худа жінка з виряченими очима.

- Я не відьма! Я звичайна людина! – Балакай в порожнечу, коли тебе навіть не намагаються почути.

Отець Керасим знов підняв руки, примушуючи усіх замовкнути:

- Коли підсудна – відьма, це ще збільшує її провину. Тепер її не можна просто закидати камінням, як шпигунку чи сіру дияволицю, бо це її не вб’є. Коня відьми закидаємо камінням прямо у ямі, а саму її слід віддати священному вогню, щоб очистив її багатогрішну душу…

- Спалити відьму! Спалити відьму! – дружно скандував натовп.

- Я – не відьма-а!

З нечистю вдавалося домовитись, а з цими навіженими – ні. До ями вже кинули пару дерев’яних драбин, по яким швидко спустилася пара молодиків. Вони підхопили дівчину і підняли угору, а там її перехопили інші.

- Обрізати волосся відьмі! У волоссі – її сила! Позбавити відьму сили!

- Ні! Ні! Відпустіть мене!

Чужі жорсткі пальці хапали принцесу, щипали, намагаючись зробити боляче, тягали за волосся. Все відбувалось так швидко, що Греміслава відчула, що й сама божеволіє. Божеволіє, бо доля вирвалась з її рук, мов необ’їжджена коняка, і помчала в бік прірви. Відчувши, як тупі ножиці пиляють її чудове руде волосся, принцеса зрозуміла, що вже нічого не вдіяти. Їй вдалось стільки небезпек оминути по дорозі до Пеласгії, і от, тільки ступивши на землю королівства, вона потрапила до рук фанатиків. І порятунку чекати нема звідки.

Довгі пасма гарного хвилястого волосся впали під ноги, а шию залоскотали обрізані рештки. Це було б жахом для принцеси, бо коротке волосся мають лише жінки веселих будинків, що за гроші обдаровують сексом усіх бажаючих. Навіть служниці чи прості городянки носили волосся до лопаток. А у знатних панянок мали бути довгі локони, з яких майстрині створювали гарні зачіски та мудрі плетіння. Та хіба плакати за волоссям, коли ось-ось позбудешся і самого життя.

Греміслава вже не кричала, вперше в житті вона була у повному шоці. Неначе все відбувалося не з нею. Це не її боляче смикали за руки. Це не її били по щокам… Це не її тягнули до поселення, обгородженого частоколом… А, ні, до воріт її не довели, повернули в другий бік, де за межами села височів стовп, обкладений щедро хмизом, що давно чекав на свою жертву.

Тут Греміслава ніби до тями прийшла, збагнувши, що все діється насправді. Почала вириватися:

- Я – принцеса Полісся! Відпустіть! Я заплачу! За мене заплатять!.. Коли зі мною щось трапиться, ваше село батьки зітруть з лиця землі разом із вами усіма!..

Та розумом розуміла, що нічого такого не буде, бо ніхто ніколи не дізнається, як загинула єдина принцеса Поліського королівства.  Очі заслали сльози, а думки витіснив жах, бо хіба є болючіша смерть, як від вогню.

Селяни примотали дівчину до стовпа жорсткими мотузками, що боляче впились у ніжне тіло, отець Керасим простягнув факел і сухий хмиз спалахнув.