Глава 37. Край драконів (2).

Чорна луска смолою виблискувала на сонці. Зелені очі з вузькими щілинами зіниць зацікавлено розглядали людину, коника та харчі на рушничкові. Цівка слини побігла з пащі, всіяної кривими гострими зубами, та рептилія спритно підхопила її довгим язиком.

Тварина була величезна проти маленької людини. Вона, виявляється, спокійно спочивала на пагорбі, поки її ніжний нюх не потурбували пахощі підкопченої ковбаски. І ніхто навіть не здивується, коли на гарнір до цієї ковбаски піде коник, а на закуску – тринадцятий принц Пеласгії. А що меча нема на поясі – нема чого і жаліти, бо проти такої махини той меч був би, як зубочистка.

Дракон висунувся ще більше, над пагорбом стало видно його плечі та верхівки шкіряних крил із загнутими серпами-шипами на згинах. Шикарно! Шикарно, коли дивитись на таке диво у кінозалі 3D, але ж не так… Помирати не хотілося. Що вдіяти – Денис не знав. Угугуг теж застиг, задравши угору голову, він прекрасно розумів, що від крилатого хижака не втечеш.

Що ж залишилося? Прощатися з життям?

Згори почувся рокіт, немов камені зривались зі скелі та падали до урвища, але цей рокіт дивним чином нагадував слова.

- А що ви їсте? Я теж хочу…

Метровий червоний язик знов вислизнув з хижої пащі і облизнувся.

- Ммммм?

У Дениса спочатку мову відібрало, та потім він таки звів очі докупки і зосередився. Рептилія розмовляє? Отже, розумна. А розумні розумних не їдять, чи не так? Правда, занадто розумних з’їдять напевно, таких він і сам не любив, отже, слід бути тактовним і обережним у висловах. Будеш обережним, як жити захочеш.

- Шановний драконе! Ми невимовно раді бачити вас у доброму гуморі і… запрошуємо приєднатися до нашої ранкової трапези, - з цими словами принц простягнув угору ціле кільце домашньої ковбаски, так, тієї самої, прикопченої.

Довгий гнучкий язик вислизнув, мов змія з нори, і кільце ковбаски зникло у пащі. Почулося чмакання і оцінка:

- Ммм, смакота! Можна ще?

Денис згодував драконові ще пару кілець, роздумуючи, чи не перейде чудовисько, коли закінчаться ковбаски, до свіжини. Та ні, язик вислизнув, облизуючись і почулося:

- Достатньо. Дякую.

- У нас, в принципі ще є, - запевнив Денис. – А ще можу запропонувати панові дракону сиру…

- Ой, панові дракону… Я ж не дракон, я дракониця, хіба ж не помітно? І я на дієті.

- О, вибачте, пані! А то я думаю, що надто вже для дракона… витончена постать, приємне… обличчя, та й голос… м’який та ніжний. Але, коли б я дракона випадково назвав «пані», він би дуже образився і міг нас із коником… з’їсти. А жінки такі розуміючі, такі чутливі…

- Та досить, досить!.. – Здається, вугільно-чорна дракониця трохи зашарілась від комплементів. – Це, звісно, жарт? Дракони людей не їдять.

- Звісно, жарт, - Денис рукою стер під з чола. – То ви, пані, не образились?

- Ні, - дракониця примружила мрійливо очі. – Ви, люди, такі цікаві істоти. Особливо, - вона схилила голову і принюхалась, - принци. Зараз так рідко доводиться поговорити з інтелігентною особою.  Мене звуть Мальтріллі.

- Денис. Принц Денис, - представився юнак. – І мій кінь Угугуг.

Дракониця схилилась, щоб понюхати коня, той очі заплющив і притиснувся до землі від жаху.

- Теж принц, - винесла вердикт Мальтріллі. – Тільки чом у вас такі короткі імена? Так не годиться для принців. Можна ж називати себе Дениссілір або Денисарвіс. Подумай над цим. І… давай на «ти». Не проти?

-  Я просто у захваті, Мальтріллі!

- Тоді я складу вам компанію, хлопці? – Дракониця вибралась з-за пагорба і вмостилась поруч, сама нагадуючи пагорб, тільки чорний та блискучий.

- Розказуйте, що у світі робиться, бо я вже давно не в курсі.

Впевнившись, що їсти їх ніхто не збирається, Денис та Угугуг повеселішали і приступили до сніданку. Принц в загальних рисах повідав усе, що сам знав. Коли вже ця легендарна істота на нюх чує, що він принц, то перед нею можна не ховатися. Правда, вона і коника принцом назвала…

- А ти, Мальтріллі, одна тут живеш, чи вас багато? – поцікавився Денис, закінчивши розповідь.

- В цій місцині я одна. Це мої угіддя. Ми оселилися в цих крах після того, як мої далекі предки спалили замок разом із принцесою. Чув, може?

- Чув, - кивнув Денис.

- Та от, дракони тоді були злі і обурені підступністю людей, то й зважились на такий крок. Правда, вони гадали, що у замку не залишилось живих. На жаль, дівчина загинула і дракони дали зарок: людську подобу не приймати, з людьми близьких зв’язків не мати. А щоб не виникало спокуси, покинули людські краї і вирішили селитися у глухих місцях, де люди не водяться. Розподілили земельні ділянки, моя ось під номером шостим…

- То через те й місто поблизу називається Шостів? – здогадався Денис.

- Вірогідно.

- І як тобі живеться, Мальтріллі?

- А ти як гадаєш? Природа, звісно, тут просто чудова. Але ми стали рідко зустрічатись, ходити у гості. Такий спосіб життя припинив розвиток нашої цивілізації. Коли так справи продовжуватимуться, я скоро й мову забуду та здичавію! – розпачливо змахнула крилами дракониця, викликавши вітер. – А раніше серед нас були талановиті вчені, архітектори, астрономи, психологи, митці…