Глава 37. Край драконів (1).

Денис переночував у дідка і зранку почав збиратись у дорогу.

- Залишайся, онучку, - мов рідного попрохав старий. – Я один живу, мені помічник та спадкоємець не завадить. А роботу у Шостові знайдеш на свій смак. Можна віники в’язати, я навчу. А схочеш  - до коваля учнем підеш, мій добрий знайомий якраз учня шукає. Га?

І дивиться так, що й відмовляти незручно. Та Денис і так вже двічі спадкоємець, і материн, на Землі, і тринадцятий принц, що успадкував королівство, трон та корону. Правда, чи скористається колись цим спадком – хто зна. Може, й справді, почати віники в’язати? Все хліб.

- Дякую, шановний, та час у дорогу.  Може, як повертатимусь, знов у вас зупинюсь, коли ви не проти.

- Не повертатимешся, - старий піджав ображено губи і махнув рукою. – Згубиш життя своє молоде…

Угугуг теж сумно покачав головою, ніби не хотів вирушати, та коли Денис підштовхнув його у зад, змирився і поплентався, чіпляючи ногу за ногу. Вийшовши за ворота, звернули у бік, протилежний тому, звідки прийшли. І весь час ловили на собі погляди, зацікавлені, насторожені, здивовані. А ось і знайоме обличчя. Учорашній безвусий молодик.

- І куди ти, друже? Хіба ми не домовились? Я вже сусідці-вдові сказав…

- Вибач, та я маю йти своїм шляхом.

- Не варто!.. Залишайся у Шостові!..

- Прощавай…

Настрій падав, мов якір, який викинули з човна. Як найнялись усі.

Майже на виїзді з міста ще й другого знайомого зустрів, огрядного вусаня. Той переганяв кудись теличку, підганяючи хворостиною. Побачивши Дениса, став, замахав руками:

- Стій! Я ж попереджав! Туди не можна!

- Я повинен, - принц об’їхав розгубленого чоловіка, який навіть не побачив, що теличка вже повернула додому.

Ось і остання будівля залишилась за спиною. Попереду зеленів у своїй величності старий ліс. Могутні дуби тягнули один до одного кремезні віти, мов хотіли обійнятись, а високі білокорі берези споглядали на них зверхньо.

Усе єство Дениса аж пищало: повертай, там небезпека! Нема жодної причини ризикувати життям. Дракони – це вам не жарти! Дракони спалили  вщент старий замок з усіма прибудовами, охоронними вежами та товстою кріпосною стіною з природного каменю. Мозок аж кипів від думок, які малювали жахливі сценарії майбутнього. Все було проти, та щось примушувало принца рухатись вперед. Може то серце, яке тьохкало у грудях, немов очікувало якогось дива?

Кінь сам знайшов занедбану дорогу, якою, мабуть, дійсно давно ніхто не користувався, і тупотів по ній із заклопотаним виглядом, навіть на метеликів не відволікався. А природа була мальовнича. Зелень буяла і аромати трав спокушали прилягти і дивитись угору на крони дерев, що змикаються над головою. Часто зустрічались веселі дзвінкі струмки із чистою прохолодною водицею, яка добре додавала сили та бадьорості. Невеличкі річечки Угугуг спокійно переходив вбрід. Чарівна місцина. Коли б можна було вибирати, де жити, то хотілося б саме в такому спокійному та щедрому місці. Денис сам здивувався своїм думкам. Раніше на таке запитання він би відповів, що хоче жити там, де гамірно і весело, де багато молоді, звучить сучасна музика, заклично блимають вогнями нічні клуби, наприклад, на Ібиці чи на Міконосі. Та зараз чомусь бажалося іншого.

Мандрівники віддалялись все далі і далі від Шостова, але драконів не було ні видно, ні чути. Мабуть, то все чутки та легенди. Коли вони й були, то давно вже, мабуть, вимерли. Денис зовсім заспокоївся і згадав, що через оті поради та попередження так і не заїхав нікуди, щоб поснідати. Та то була не проблема, бо сідельні сумки повні харчів. Треба тільки вибрати місце і організувати привал.

Вирішено – зроблено. Денис зупинив коня коло пагорба:

- Іди, попасися.

- У-у?

- Ох, як же я міг забути, що мій коник любить не травичку, а домашню підкопчену ковбаску?

- Угу! – радо закивав Угугуг і приліг на траву поруч, очікуючи подачку.

Денис розстелив рушник, виклав на нього ковбаси, круглу паляницю свіжого хліба, голівку сиру. Діставши ножа, швидко зробив нарізку, тоненьку для себе і товсту для чотириногого друга, простягнув конику на пробу шматок ковбаски. Той почав смачно чавкати і навіть очі заплющив від задоволення. Той ще гурман.

Нарешті принц зібрався і сам приступити до сніданку. Зручно вмостився, спершись спиною на пагорб, і простягнув руку до сиру… Та раптом з боку пагорба насунулась якась тінь, що закрила собою рушник з їжею. Денис повільно підняв голову і побачив, що над ним нависла голова дракона на довгій міцній шиї. Дракона?!