Глава 36. Кордон (1).

Жахливі войовниці виявились зовсім не жахливими і не зовсім войовницями.

Жінка, яка була у них за головну, встала і вибачилась:

- Маю зараз же зібрати своїх ватажків загонів на нараду. Будемо готуватись до мирних перемовин із мешканцями Славного Граду. Дяка тобі, мандрівнице, що дала нам шанс зупинити кровопролиття. Сподіваємось, тепер усе складеться якнайкраще. Залишу тебе, про тебе потурбується сестра Тіса.

На щастя, Греміславу вже не збиралися мобілізувати до війська. Їй дозволили завершити трапезу, яку вона через хвилювання ще й не розпочала, а потім провели до кімнати, де прямо на підлозі був простелений матрац, накритий хутром. Втім принцеса так виморилась, що впала, як була, і заснула міцним сном. Вранці сестра Тіса принесла принцесі сніданок у кімнату, та нічого не пояснила.

Греміслава залишилась у роздумах, що її чекає. Мала надію, що войовниці відпустять її на всі чотири сторони. Нащо вона їм, коли війни не буде?  А що робити, коли відпустять? До кордону з Пеласгією ще ген-ген. Та ще й наїжджених доріг там немає. Без коня та їжі дикими дрімучими лісами навряд чи далеко зайдеш. До того ж, войовниці забрали всі гроші, коштовності та речі, які залишались, навіть чарівне люстерко. Тепер і на тринадцятого принца не поглянеш… Вперше за увесь час подорожі Греміслава відчула, що потрапила у повну «Ж», і не мала уявлення, що ж далі робити. Серце її боляче стиснулось.

Раптом двері рипнули. Це знов була сестра Тіса, вона зібрала тарілки і кивнула принцесі:

- Ходімо. Сестра Віреса чекає на подвір’ї.

Принцеса вийшла за войовницею на двір, викладений гладким камінням та залитий сонячним світлом. Посередині у своєму сірому вбранні стояла сестра Віреса, жінка, з якою довелось розмовляти вчора, і годувала шматочками коржа сіру конячку.

- Підійди, - звеліла вона Греміславі, озирнувшись, і принцеса побачила, як блиснуло на шиї войовниці коштовне кольє з набору, що подарував Чорноморд.

- Доброго ранку, - поздоровкалась Греміслава, очікуючи, що скаже сестра Віреса.

Коли вже покликала, що щось має сказати.

- Ти сказала «візьми» - і я прийняла твій дар, - торкнулась войовниця кольє. – Тепер ти прийми мій. Цю конячку звуть Лата, вона витривала і швидконога, але має спокійний норов на відміну від тієї, що блукає зараз лісами. Візьми її і увійди до делегації, яка збирається домовлятись із Славним Градом про мир.

- Ні!

- Чом ні?

- Сестро Віреса, прошу… Не треба мені ніякого дару, тільки відпусти. Я маю їхати до Пеласгії, до мого принца-нареченого.

- То це ти – маленька принцеса, яку викрав Чорноморд, а тепер розшукую по усьому континенту? Я так і здогадалась.

- Тоді відпустіть мене.

- Дурненька дівчинка. Батьки змовились, але ти не повинна виконувати їхні забаганки. Залишайся з нами,  у Граді на Пагорбі – і будеш вільною! Я не забуду того, що ти подарувала нам можливість жити у мирі. Будеш моєю наближеною.

- Дякую, сестро Віреса. Але моє серце кличе мене до Пеласгії.

- Чому ти рвешся до того, за кого тебе примушують вийти заміж?

- Бо я… Я кохаю його! Хай це здається дивним, неправильним, зазвичай у змовлених шлюбах про кохання не йде мова. Але все саме так: я кохаю принца…

Воїтелька дивилась на дівчину очима матері, яка вимушена відпустити дитину з-під свого крила:

- Кохання у нашому світі буває рідко, тож слід берегти його. Я дарую швидконогу Лату тобі, щоб ти дісталась туди, куди веде тебе серце. У сідельних сумках харчі для подорожі, у заплічній сумці – твої речі, - жінка простягла принцесі сумку. – Я тільки горщик з медом залишила, ніяк не вміщався… - сором’язливо опустила очі.

- Та я й сама хотіла його віддати! – Греміслава, ще не вірячи своєму щастю, ніжно обійняла сестру Віресу, в обох аж  сльози виступили на очах. – Дякую, дякую тисячу разів!.. Хай запанує у Граді на Пагорбі мир та злагода, хай повняться комори зерном та медом, хай лунає звідусіль веселий дитячий сміх!

- А тобі – знайти своє кохання, дівчинко, і не розлучатися з ним ніколи.

Греміслава скочила на конячку, махнула на прощання рукою і рушила у бік міських воріт.