Глава 35. Шостів (2).

Побачивши, що подорожній мнеться, не знаючи, що робити, старий знов заговорив:

- А переночувати… Можеш у мене залишитись, навіть без грошей. Вільна кімната є і для твого віслюка знайдеться трохи сіна та вівса.

- Коня, - поправив принц.

- Тю… - примружився старий. – Став бачити погано. Бачу, щось незграбне… То що, залишишся?

- Дякую, звісно залишусь.

- Тоді заводь віслюка. Тільки обідати йди до корчми, бо особливо пригостити нічим. Там вона, далі дорогою.

Враховуючи, що у принца залишався єдиний золотий, це було непоганою ідеєю. Він ще раз подякував господарю, прив’язав протестуючого коника до паркану і рушив шукати корчму. «Сизий ніс» виявилась старою будівлею, що вже трохи покосилася, була вона невеличка, усього на три столики. На Дениса одразу обернулись всі очі, бо у малому місті усі один одного знають, а чужі тут, як зрозумів принц, бувають рідко. Та були й плюси. Через те, що місто являло собою глухий кут і розташувалося вдалині від торгових шляхів, ціни тут були помірні. Денисів золотий навіть викликав фурор. На нього він отримав пристойну вечерю з простих, але смачних, блюд, та ще й із собою чимало припасів. І здачу: чотири срібника, які принц вирішив віддати старому, що його пустив переночувати.

Юнак зайняв місце у куточку, за єдиним вільним столиком, сподіваючись поміркувати нікуди не поспішаючи. Чому він так вперто рухався убік Мордаріки? Він же не збирається викликати могутнього чаклуна-короля на дуель, а інакше принцесу як врятуєш? Та чи й треба її рятувати? Можливо, вона вже закохалась у викрадача і стала його законною коханою дружиною? Дурню треба бути повному, щоб, не маючи ніяких сил, виступати проти злого чаклуна. А він же не дурень? Ні. Та все ж якась непереборна сила тягнула його далі. Доріг нема? Але ж дід сказав, що пара поселень ще знайдеться, отже, повинні бути і дороги. Коли вже сюди дібрався, то слід дійти до самого краю, а тоді вже… Звісно, коли далі ліси непроходимі, то доведеться вертатись.

Денис дістав мапу. Край за Шостовом являв собою мереживо рік, річечок, озер і значних масивів лісів. Знайшлось і два поселення, до одного дорога йшла убік, а друге якраз тулилося коло самого кордону з Мордарікою. Звалося воно Лють, і Денис поставив метою дійти до нього. А там видно буде. Або не видно. Щось ніяк не уявлялось особисте майбутнє. Тринадцятий принц, а блукає, як пілігрим. Що за гру затіяв перший радник Світлозар? Чи й справді йому не можна залишатись на місці довго, щоб не знайшов його Чорноморд? Пекельні пси вже знайшли, та нічого лихого не трапилось. Може, злий чаклун вже й забув про принца і не шукає його? Може, можна повертатись?..

Довго міркувати над своїм майбутнім Денисові не вдалось. До нього підсіло двоє місцевих, замовили кілька кухлів пінистого пива, почали і принца пригощати, та той відмовився. На серці було неспокійно, немов щось наближалось, щось серйозне, невідворотне.

- Ні, не буду, шановні. Дякую, та мені з ранку у путь.

- Та до ранку ще… І в який путь? Від нас можна лише  у Топи поїхати, а то – місто відьом, тож краще туди не потикатись.

- Я там був і… Справді, краще не потикатись.

- І не обійдеш Топи, бо кругом болота, - цикнув щербатим ротом високий безвусий молодик. – Коли вже дібрався у наш край – залишайся. Бачимо, що ти – добрий чоловік, допоможемо, чим зможемо. У мене по сусідству вдовиця проживає, така собі жіночка, бойова та спритна, можемо познайомити, буде тобі і дах над головою, і стіл, і хто ночами зігріватиме, - загигикав.

- Ні, я далі піду.

- Куди – далі? Не чуди. За Шостовом вже нема чого блукати.

- До села Лють хочу дійти. Я… вчений, вивчаю природу.

- Те поселення, мабуть, люди вже давно залишили або вимерли усі. Івоне, ти щось чув про Лють?

-  Давно, давно не чув, - покивав головою його товариш, огрядний вусань. - І, взагалі, краще на той бік не потикатись. Ніхто звідти не приходить, ніхто туди не ходить. Землі по той бік від Шостова – то драконячі землі. От послухай добру пораду, юначе. Залишайся з нами…

Треба казати, що розмови та відмовляння місцевих лише підстьобнуло намір Дениса дістатись кордону?