Глава 35. Шостів (1).

Дорога до Шостова не принесла більш ніяких несподіванок. Угугуг вже остерігався і не задивлявся на метеликів та пташок. Денис теж пильнував, бо гострих вражень сьогодні і так вже було достатньо. Хар та Рекс немов домовились між собою і далеко від вершника не відбігали, один розвідував шлях попереду, другий замикав колону. Трясовина зустрічалася все рідше, ґрунт ставав надійнішим, про що свідчили дерева обабіч дороги, щодалі вони росли вищими, густішими, дебелішими. Лише одного разу довелось зупинитись, бо мало не під копита Угугуга гепнулось щось кострубате. Коник схилився, щоб роздивитись, Денис теж схилився, мало не перелетівши через голову свого коня. Виявилось, що нічого загадкового. Просто з дерева впало гніздо, у якому вовтузились пара товстеньких великих пташенят. Відчувши увагу до себе, вони синхронно відкрили червоні дзьоби і вимогливо запищали.

- Та ні, я вам не мама і не тато, черв’яків ловити не буду. Самі й винні, догузались, що гніздо звалили, малі кабанчики.

- У! – підпрягся Угугуг.

Тільки-но кінь разом із господарем зібралися обійти халепу, як під ноги їм кинулась велика птаха, мало того, вона ще й була розумною та розмовляючою, точніше, співаючою оперним голосом, тільки чомусь без рими:

- Стій, добрий чоловіче!

  Не проходь повз чужої біди!

  Неслухи малі

  Копирсались у гнізді,

        І тепер воно на траві…

        Я ж сама слабка,

        Дітей не підніму…

        Зглянься, добрий чоловіче!

        Нам допоможи!

Денис скривився, лізти на дуб не хотілося. Та й пройти повз, залишити пташенят на вірну погибель теж якось не те. Шкода їх.

Тим часом мати-птаха вже відверто заламувала крила і намагалася видавити сльозу, незважаючи на те, що птахи не плачуть:

- Добрий чоловіче,

  Не залиш у біді!

  І колись я стану

  У пригоді тобі….

- Та яка з тебе користь? – відмахнувся Денис, підхопив гніздо і поліз на дерево. Як назло, видалось воно таким незручним для лазіння, чи то практики у принца було малувато через те, що виріс у великому місті. Та все ж, з деякими зусиллями, вдалось дістатися до безпечної розвилки та закріпити гніздо між гілками, щоб більш не падало. Пташенята так і не зрозуміли, якої напасті позбулися, так само не зрозуміли, хто їх рятівник, розпачливо хапали дзьобами, вимагаючи їжу.

- Все, приймай роботу! – Денис зістрибнув з нижньої гілки і обтрусив долоні.

- Дякую і годі!

  Стану у пригоді!.. – мало не кланялась дивна пташина.

- Та лети вже за черв’яками, бо у малих дзьоби так і залишаться на все життя роззявленими, - пошуткував принц, забрався на коника і той потупцював далі.

До міста добрались ще завидна.

Болота закінчилися, на зміну їм прийшли зелені луки, що вкривали береги веселої річечки, на якій один за одним були збудовані млини. Один, другий, третій… Ніби у казці. Величні споруди із переливними колесами, які обертались під дією водяного потоку.  Мальовничі загати, де риба аж грає, вистрибуючи з води та падаючи з голосним плескотом назад. Мрія відпочиваючого! Тільки перед в’їздом до міста пекельні пси шмигонули у кущі і розчинились у лісі. Та то й добре, бо полякали б усіх, це вам не місто відьом, де до монстровидних тварин ставились мов до грайливих цуциків.

Місто виявилось невеликим, розкидистим, не мало воно ні кам’яних мурів, ні високих веж, ні охоронних ровів. Навпроти, все дихало миром та спокоєм, навіть не схоже, що близько до кордону. На вулицях гралися діти, чинно ступали і гелготіли індики,  греблись у пиляці кури, вишукуючи комашок, гуляли кози. І тут не було жодного гостьового двору. Про це повідомив старенький, що сидів на лаві коло хати.

- Нащо нам гостьові двори? Хто до нас приїздить? От коли б ми жили на важливому шляху, тоді був би сенс.

- Але ж у кожному місті повинен бути гостьовий двір… - розгублено мовив Денис.

- Та наш Шостів – мов велике село.

- Але мені треба десь переночувати…

- Ти ж до когось приїхав у гості? Там і ночуй.

- Ні, я подорожую. Збирався переночувати у Шостові і їхати далі.

- Куди далі, хлопче? – розвів руками дідок.  – Шостів – останнє місто.

- А за ним, що, нічого немає?

- Пара маленьких поселень знайдеться – і все. А далі Мордаріка починається, туди вже й доріг немає… Доведеться тобі, хлопче, вертати назад.

Вертати назад? Через трясовину та Топи? Ось цього ніяк не хотілося…