Глава 34. Жахливі войовниці (2).

«Химера» вивернулась і вкусила жінку за палець.

- А! Щоб тебе!

Рука впустила рептилію і та досить швидко поковиляла на кривих лапках через увесь стіл до своєї господарки, не забувши дорогою прихопити шматочок смаженини.

-  Це – хамелеон, ящірка така, - пояснила Греміслава. – Моя домашня тваринка.

Жінка обсмоктала кров, що виступила на пальці.

- Не знаю таких.

- Та це не стверджує, що я – шпигунка.

- А яким чином ти опинилась коло Граду на Пагорбі без коня, без речей, без супроводу?

- Замість супроводу у мене – хамелеон. Кобилку мала, та вона скинула мене і втекла, може, колись знайдете у лісі або її, або її кістки. А речі.. Речі втекли разом із кобилою.

- А чому ти вдягнена у наші кольори?

- Це кольори для одягу слуг у Мордариці, коли так співпало, що сірий – і ваш колір, то я в цьому не винна.

- То ти служниця?

- Мене викрали, та я втекла, так і не встигнувши стати служницею.

- І куди ж ти прямуєш?

- До Пеласгії, до нареченого, за якого батьки пообіцяли віддати мене, ще коли я народилась.

- Погану дорогу ти вибрала, дівчинко.

- Хорошими дорогами мене вже давно спіймали б і повернули до викрадача.

- Можливо…

- Так ви вірите мені? – підхопилась принцеса.

- Можливо. Якщо усе, що ти тут наговорила – правда, то ти, й справді, маленька сміливця. Правда, не дуже вправна у верховій їзді, та то можна поправити. Коли ти не шпигунка, то доведи це ділом. Приєднуйся до мого війська і захисти Град на Пагорбі від нападників! На війні ще одні руки, здатні тримати меч, ніколи не будуть зайвими.

Ні, такий варіант зовсім не влаштовував принцесу. Яка війна? Тут наречений пропадає…

- Одного не можу зрозуміти, - обережно почала дівчина. – Чому ви весь час говорите, що Славний Град збирається на вас напасти?

- Бо ми не учора народилися! Наші розвідниці часу не гають і постійно доповідають, що Славний Град активно готується до війни!

- Я ночувала не в самому місті, а у скиті, де святі старці розводять бджіл, які виробляють мед. До речі, скуштуй, - підсунула принцеса войовниці горщик.

Та недовірливо відкрила горщик, сунула пальця у бурштинову масу і лизнула.

- Що за дивний смак?! Та це ж божественна амброзія, яка надає сили у битві та доброго настрою в застіллі!

- Це – мед. Його старці продають навіть у Смоляний Град.

Войовниця посмутнішала:

- З божественною амброзією вони матимуть незрівнянні сили і мої сестри поляжуть у бою, коли жорстокі вороги нападуть… Нам доведеться загинути, аби не стати рабинями!..

- Мудрі старці розповіли мені зовсім іншу історію, - обережно вивела Греміслава жінку з тяжких роздумів.

- І яку ж?

- Страшні войовниці прийшли у ці землі непроханими, захопили місто-фортецю Град на Пагорбі, а тепер збираються рушити своїм військом далі і напасти на Славний Град. Звісно, населення у паніці, тож і кинули усі сили на укріплення міста, озброєння та організацію оборони.

- І ти повірила у цю нісенітницю?

- А у що я повинна вірити? Хіба ви не захопили беззахисне місто?

Обличчя жінки стало задумливим:

- Ото так все видається зі сторони?

- Саме так. Та вас навіть дияволицями називають!

- Бачиш, дівчинко, у чім річ… Ми з сестрами прийшли здалеку, бо так склались обставини, що мали залишити рідний край. Довго подорожували ми, обходячи великі міста та густонаселені землі, поки натрапити на Місто на Пагорбі. Воно формально належить Мордаріці, хоч вона ніколи не приділяла йому уваги. Воно повільно відмирало. Молодь від’їжджала до інших міст, де легше було знайти роботу, де вирувало життя і відмічався бурний розвиток. Сюди приїздили хіба що зі Славного Граду, щоб викупити хутряні шкіри і привезти якість товари, та й то не часто. Коли ми зайшли до Граду на Пагорбі, у місті було багато порожніх домівок і мало людей. Нас  зустріли радо і запропонували залишитись, що ми і зробили з деким задоволенням, бо вже втомились блукати безпритульними.

- Так ви не збиралися нападати на Славний Град?! – дійшло до принцеси.

- Звісно, ні. Але ми дізналися, що мешканці Славного Граду збирають армію, щоб напасти на нас, і почали укріплювати місто, виготовляти зброю, тренувати дівчат.

- А вони теж чекають, що грізні воїтельки нападуть на них, вбиватимуть і грабуватимуть, а в результаті захоплять місто!

- І що ж тепер робити? – розгублено мовила жінка.

- Зустрічатися! Домовлятися! Підписувати мирні договори! Все, що завгодно, аби уникнути кровопролиття, яке не потрібне ні вам, ні їм!

- І хто ж піде домовлятись? Вони лишень побачать нас, як вирішать, що розпочалась війна. Нас зустрінуть стріли!