Глава 34. Жахливі войовниці (1).

Дорогою з полоненою принцесою ніхто не говорив, притягли її до Граду на Пагорбі, провели довгою вулицею. Греміслава роздивлялась навсібіч і дивувалась. Нічого особливого, що б жахало, не помітила. Населення спокійно снувало туди-сюди, хто до колодязів, яких вже минули аж три, хто по інших справах. Були тут і чоловіки, правда, вони носили короби, мішки чи відра з водою, аж ніяк не зброю. І загалом було спокійно та мирно. Хіба що на центральній площі на великому кам’яному постаменті височів куб із… Спочатку принцеса вирішила, що з бурштину, та звідки б такий великий бурштин узявся? Із сердоліку напевно. А у тому самоцвіті був увіткнутий довгий старовинний меч. Десь половина його виявилась зануреною у сердолік і темніла, просвічуючись проти сонця. Видно, й правда, як розповідав старець, поклоняються войовниці мечу.

Місто було добре укріплене і видавалося справжньою фортецею, хоча тут і не було такою помітною підготовка до війни, як у Славному Граді.

Греміславу завели до величного замку із метровими стінами, де на кам’яному троні сиділа вродлива жінка років сорока. Сіра накидка лише частково прикривала її чорне волосся, і обличчя було відкрите. Виразний вигиб губ, довгий рівний ніс, широкі крила брів і проникливі очі. Портрет взагалі, привабливий, аби тільки не знав, що цих бестій називають сірі войовниці або дияволиці. Принаймні, тепер було зрозуміло, чому сірі. Вони усі носили сірого кольору накидки та шаровари і здавалися сірими тінями, небезпечними та позбавленими почуттів. Греміслава подумала, що її сіре плаття служниці та хустка, що закриває волосся, зараз робить її схожою на цих войовниць, і нервово хихикнула, та одразу ж схаменулась та зробила вигляд, що прокашлюється. Хто знає, що надумають зробити з нею ці амазонки.

- Розділиш зі мною вечірню трапезу?

Хм, коли запрошують до столу, то може не вбиватимуть? Нелогічно якось, це ж не людожери, яким треба відгодовувати майбутній біфштекс.

Греміслава стримано кивнула. Жінка ляснула в долоні, і через хвильку слуги занесли невисокий столик, заставлений частуванням. Правда, особистих тарілок не було, як і виделок. Страви розміщалися на окремих блюдах і привертали до себе увагу блаженним ароматом та приємним виглядом. В основному то було м’ясо у різному вигляді, гаряче, тільки-но приготоване. До нього додавались коржі, а у глеках виднівся дивний пінний напій білого кольору.

- Кумис, - посунула до мене глек жінка.

- Ніколи не куштувала, та із задоволенням спробую.

Напій виявився кисломолочним, з незвичним, та досить приємним кисло-солодким смаком.

Жінка прийнялась за страви, підхоплювала шматки м’яса руками та мокала шматочки коржа у підливу.

- Розповідай.

- Про що? – принцеса якраз збиралась наслідувати прикладу і спробувати отой привабливий шматочок, та запитання зупинило її.

- Розповідай, як до такого життя докотилася, що стала шпигункою.

- Що?! Шпигункою?! Я?! Та ніколи! – апетит зовсім відбило.

- Не відпирайся. Ти – засланка із Славного Граду, вони вже не раз підсилали своїх людей, щоб розвідати, що у нас і як.

- Та я у Славному Граді і не знаю нікого, заїжджала лише для того, щоб скупитись у дорогу! Я не шпигунка!

- То все слова, - жінка продовжувала спокійно насолоджуватись їжею. – Тобі ніяк не довести, що ти – звичайна собі мандрівниця. Ти – чужинка, звичайні люди сюди не забрідають. Славний Град готується до війни. Тебе спіймали недалеко від нашого міста. І виглядаєш ти дуже підозріло.

- Це так, - кивнула принцеса, яка вже взяла себе у руки, і приготувалась до довгої словесної дуелі. – Але давайте йти від супротивного. Я можу довести, що не шпигунка.

- Спробуй, - облизала жінка жирні пальці.

- Коли я б я була шпигункою, то хіба йшла б спокійно дорогою? Мабуть, я б підібралась до міста так, щоб мене не було просто спіймати. Коли б я була шпигункою, то прикинулась би глухою, сліпою, німою або просто божевільною. Коли б я була шпигункою, то мала б при собі якісь чарівні артефакти для спостереження та зв’язку з тими, кому служу. Логічно?

- Логічно, - кивнула жінка і почала переглядати речі, які конфіскували у Греміслави при ошуці. На стіл лягло чарівне люстерко, з усіх сил прикидаючись звичайним дзеркальцем (щодо нього можна бути спокійною, прикидатися воно вміло). Поруч – гребінець, фляга, миска, ложка, горщик з медом, кольє, парні кільця та купка золотих і срібних монет. – У?

- І що з цього не може бути у простої мандрівниці? До речі, шановна, візьми кольє собі, як знак моєї поваги.

Рука жінки витягла на світ божий хамелеона:

- А це що за химера?