Глава 33. Скарб (1).

- Угугуг! – Денис рвонувся до коня, щоб обійняти його за брудну шию та заглянути у божевільні очі. – Все вже добре! Ти живий! Ти врятований! Дякуй болотнику за порятунок!

Ти часом дідок зліз із коня і одразу ж повернувся у бік його хвоста.

- І що ж ти, клята скотиняка, там прихопив таке цінне, що покинути не міг? Ти ж, дурню, ледве не потонув!.. О-о-о!!!

Чи то Угугуг ненароком так зачепився, чи, швидше за все, знаючи його натуру, навмисно, та, вивернувши назад копито, він тримав на нозі за ручку скриню. Таку собі скриньку, не велику і не малу, десь сантиметрів сімдесят на сорок, та близько п’ятдесяти у висоту. Була вона брудною, вщент вкритою ряскою та баговинням.

Очі у болотника загорілися жадібним поглядом і на обличчі намалювався вираз цілковитого щастя.

- То я за порятунок ось це заберу, що до копита причепилося, та й не треба оплати… - Ручки дідка витягнулись і міцно ухопились за скриньку.

Болотник смикнув раз, другий:

- Відчепись, скотиняко!

А тут і Угугуг трохи оклигав після потрясіння, вивернувся неймовірним чином і перехопив ручку міцними зубами.

- Угугу!

- Віддай!

- У-у!

- Моя!

- У-гуг!

- Пішов геть, чортяко, бо назад у болото закину! – звів гнівно брови болотяник.

Та коник зиркнув на нього почервонілими від напруги та злості очима і заперечно хитнув головою:

- У-у!

Назрівала справжня бійка, що було не дуже доброю ідеєю, враховуючи, що знаходяться сперечальники на території болотника, де він – повноцінний господар. Хоча ні. Якщо на болоті він мав таку силу, що й коня міг витягти за чуба, а на зачарованій дорозі не в силі виявився вирвати із зубів чотириногого скриню, то мабуть не все однозначно. І все ж бійка могла мати непередбачувані наслідки і краще було б її оминути.

- Стійте! – підскочив Денис, розводячи сперечальників руками.

Вони замовкли, та скрині не відпускали, продовжуючи смикати її кожен до себе.

- Хто серед нас принц? – багатозначно обвів очима Денис. – Я. Отже, буду судити, чесно і неупереджено! Поставте скриню, кому сказав!

Довелось гримнути так, що болотник і Угугуг одночасно відпустили скриню, вона гепнулась на дорогу і кришка відлетіла, заставивши усіх ахнути. Скриня вщент була заповнена коштовностями. Прикраси із золота та срібла, діаманти та інші самоцвіти, ланцюги, кольє, браслети, кільця, серги, навіть дві корони чинно прикрашали гору цінностей, виблискуючи на сонці.

- Неймовірно… Справжній скарб… - прошепотів зачарований Денис, та швидко схаменувся, побачивши, як у болотника починають тремтіти руки, а у коня – нижня щелепа. – Так, бачу, бачу… І звідки ж це у болотах таке диво узялося? Болотнику, га?

Дідок почав розповідати:

- Колись, в дуже давні часи, через ці болота їхала одна багата королева зі свитою та наближеними. Їй довелось тікати, бо загарбник захопив її країну. Але вона встигла вивезти усю казну. Та тільки в ті часи зачарованої дороги не було, і їхали вершники лісом, що перемежовувався трясовиною. Правда, і болото у ті часи було ще молодим і не надто сильним. Спочатку здавалося, що можна буде пройти, та коні забрели в таку місцину, що почали тонути. Правда, королева була відьмою, і змогла домовитись із тодішнім болотяником, що заплатить за життя своє і своїх людей коштовностями, які везе. Один порух пальця – і важкі скрині впали на дно, а коні та люди вибрались із трясовини. З того часу місто за болотами і зветься Топи, а королева згодом звеліла прокласти дорогу і зачарувати, щоб була безпечною. Я в ті часи ще молодим зовсім був, разом з товаришами ми довго збирати по болоту нашу плату. А ця скриня і зовсім загубилась. Отже, бачиш, принце, коштовності мої і я маю їх забрати.