Глава 32. «Щось» (2).

- Зажди, любий Бодайчику! – виставила вперед долоні Греміслава. – Є до тебе серйозна розмова.

- Ніколи мені з тобою теревенити! Забодаю – і піду своїм шляхом!

- А що, коли в мене є бажання, яке ти маєш виконати?

- Когось зі світу білого зжити? А дзуськи  тепер! Коли ти зараз поруч, то мені легше тебе забодати і бажання твої дурні не виконувати!

- Та не буду я нікому зла бажати!

- Проти мене теж не подіє, побажати бодаєві забодати бодая в принципі неможливо, бо суперечить закону самозбереження!

- І тобі я зла не бажаю!

- Тоді чого ти хочеш? – зацікавився в кінці кінців нечисть. – Ви ж, люди, по-іншому не вмієте.

І Бодай вже рушив до принцеси, виставивши уперед роги.

- Та стій же ти! – вигукнула Греміслава. – У мене своє побажання! Бодай усі бодаї більше ніколи не виконуватимуть людські накази!

Нечисть розгублено зупинився і закліпав довгими, мов у корови, віями.

- Це що значить?..

- Що коли ти виконаєш цей мій наказ, то те буде останній наказ, почутий вами від людини. Можете у своїх темних хащах селитися, купатися, любитися, що хочете робити. Людських голосів більш не почуєте і не будете повинні бігти та виконувати усілякі недобрі справи.

- І ми заживемо своїм життям? І не будемо ні від кого залежати? І не повинні більш дослухатися до людських прокльонів?

- Саме так, - підтвердила принцеса.

- Ми будемо вільні! Вільні! – радісно застрибав Бодай, чіпляючись рогами за звисаюче гілля старої берези. – Ти, принцесо, неймовірна! Ми тисячі років були пов’язані з людьми і повинні були виконувати людські побажання. А ти звільнила нас, дала нам свободу! Я виконую твоє побажання: нехай з цього моменту усі бодаї більш ніколи не виконуватимуть людські накази!

Ніби тепла хвиля пробігла повітрям в усі боки, і на обличчі (чи морді?) Бодая з’явився вираз повного блаженства.

- О, я вже відчуваю солодкий смак свободи! – його круглий ротик розтягнувся мало не до вух у посмішці.

Греміслава полегшено видохнула.

- От і добре. Рада за вас. То я пішла?

- Зажди, принцесо, - тепер нечисть зупинив дівчину. – Ти – перша, хто здогадався, що нас, бодаїв, можна попрохати не лише вчинити щось погане, а й щось добре. Ти могла використати це знання і прохати усе, що схочеш: бодай мені бути щасливою, бодай мені знайти скарб, бодай мені дістатись додому та будь що! Чому ж ти не зробила цього? Ми б вічно були прив’язані до тебе і виконували будь-які забаганки. А ти… просто відпустила нас усіх разом, та ще й вбезпечила від викликів іншими людьми. Не розумію…

- Нащо мені раби, які будуть змушені служити, а насправді тільки й мріятимуть мене забодати?  - посміхнулась Греміслава. – А так я добру справу зробила.

- Просто так?

- Просто так.

- Тоді… Тоді… Дякую, принцесо, від імені усього свого роду! – нечисть наблизився і ткнувся кудлатою мордочкою у плече дівчини.

- Та нема за що. Піду я, - знов спробувала продовжити свій шлях Греміслава.

- Ні, я не можу нашу рятівницю просто так відпустити! – скинувся Бодай. – Одна, серед дикого лісу… А що, як із тобою щось трапиться? Куди ти направляєшся?

- До Граду на Пагорбі.

- Так це ж бозна де! Ти не дійдеш!

Греміслава насупилась, згадавши, що, і дійсно, через навіжену кобилку залишилась вона без припасів і тепер, і справді, благополучний результат подорожі під великим питанням.

- Мала я конячку, припаси, тож і сподівалась, що дійду. А тепер і не знаю.

- От дурна принцеса! Могла б попрохати!..

Греміслава тільки здвигнула одним плечем, мов, що говорити про те, чого не сталося, і рушила убік дороги.

- Зажди! – наздогнав її Бодай. – Я тебе одну не залишу. Тут і ведмеді зустрічаються, і вовки пробігають, і усіляка нечисть може трапитись. Місця неспокійні, глухі. Раніш дорога була виїждженою, а тепер стала порожньою. Кажуть, що у Граді на Пагорбі оселилися дияволиці, та я не знаю. Коли тобі треба туди, то це твоя справа. Ти знаєш, що робиш. І хоч я не повинен тепер нічиїх бажань виконувати, та тебе до Граду на Пагорбі відвезу. Це мій вибір. Забирайся на спину!

Це було несподівано, та коли ти знаходишся у становищі безвихідному, а тобі пропонують допомогу, то гріх відмовлятись. Греміслава забралась на спину Бодая, ухопилась за роги.

- Я готова.

Незважаючи на те, що виглядав нечисть опецькуватим і неповоротким, чкурнув так, що й скаковий кінь не наздогнав би. Дуби та берези тільки і миготіли по бокам. Отут точно не задрімаєш, як раніше на широкій спині бурого ведмедика, треба триматись міцно. А Бодай ще прискорився і рухався так швидко, що до вечора дібрався до Граду на Пагорбі. Коли місто вже  добре виднілось попереду, нечисть зупинився.

- От і приїхали. До Граду рукою подати, вже й сама доберешся, а мені показуватись дияволицям нема бажання.

- Дякую, любий Бодає, - принцеса зіскочила і обійняла нечисть. – Ти мене виручив! Хай і вам живеться добре та вільно.