Глава 32. «Щось".

«Щось» було схоже на товстого, навіть круглого, ведмедя. Та тільки огрядністю та бурою густою шерстю. Кругла голова без шиї, здавалось, росла прямо з грудей.  Писку не було, лише округлий рот без губ, круглі вирячкуваті очі, круглі вуха, короткі товсті лапи, повна відсутність хвоста і шикарні лосині роги на голові, якими «щось» явно намірився бодатись.

- Та що ж ти таке?.. – прошепотіла Греміслава, повільно відступаючи назад і розмірковуючи над можливостями цього «щось», чи брати ноги в руки і тікати світ за очі, чи краще забиратися на дерево.

- Не що, а хто! – зарухався дивний круглий рот.

Принцеса трохи заспокоїлась, коли істота вміє розмовляти, то є надія знайти спільну мову.

- І… хто ти?

- А ти кого чекала?

- Нікого не чекала!..

- А кого гукала?

- Та нікого я й не гукала! 

- А хто кричав: «Бодай! Бодай!» Тільки у озеро забрався, тільки скупатися зібрався…

- Так ти?..

- Так, я! Я і є Бодай!

- Еммм… Тоді маю вибачитись. Сталася прикра помилка і я зовсім не збиралась тебе гукати. Отже можеш спокійно повертатися туди, звідки прийшов.

- Ще б чого?! Ходять тут усілякі…  - нечисть оцінюючим поглядом провів знизу вгору і назад, - принцеси, гукають без потреби, а я, як хлопчисько, бігай туди-сюди?

- А-а-а… чого ти хочеш?

- Тебе забодати, щоб більше не гукала!

Греміслава прикусила губу, оглядаючи шикарні роги нечисті. Бодатись із нею не хотілося, бо не було чим. Ой, мабуть, подорож Мордарікою відучить вживати бранні слова. От у рідному Поліссі вживала, звісно, коли батьки не чули, і нічого. А тут лишень згадаєш яку нечисть, і вона тут як тут.

Бодай нахилив голову, виставивши роги, і почав тупцюватись на місці, готуючись до нападу.

- Зажди, дорогенький! А якби я погукала тебе не просто так, то що тоді?

- Тоді б я забодав того, кого ти бажала покарати, а потів вже тебе.

- Зажди, нащо бодати? Може, я б не цього попрохала?

- Ви, люди, зазвичай нічого доброго не бажаєте іншим. Тільки й чуєш: бодай тобі ногу зламати, бодай би й додому не дійшов, бодай тебе ворота прибили і так далі, і тому подібне.

- І ви, бодаї, виконуєте отакі людські бажання?

- А хто ж їх буде виконувати, коли ви гукаєте саме нас, бодаїв? От і доводиться усілякі пакості мерзенні творити, а потім того, хто бажав, краще забодати, щоб більш не бажав зла ближньому своєму.

- То ви самі по собі не злі? – уточнила принцеса.

- Ми? Злі? Ти, мабуть, з оцього дубу впала, що таке про нас думаєш! Ми дуже-дуже-дуже добрі і дуже-дуже-дуже засмучуємось, коли люди примушують нас служити їхній злій волі. Кожен бодай мріє забратися у темні хащі і забути, що люди взагалі існують. І ніколи-ніколи-ніколи більш не виконувати їхні дурні забаганки!

- Неочікувано, - задумливо мовила принцеса.

- І нема чого тобі очікувати, - згідно кивнув Бодай. – Зараз як розженуся!.. Зараз як бодну!.. Знатимеш, як порядну нечисть викликати!

І Бодай знов націлив на дівчину свої круті роги.

- Зажди, любий Бодайчику! – виставила вперед долоні Греміслава. – Є до тебе серйозна розмова.

- Ніколи мені з тобою теревенити! Забодаю – і піду своїм шляхом!

- А що, коли в мене є бажання, яке ти маєш виконати?

- Когось зі світу білого зжити? А дзуськи  тепер! Коли ти зараз поруч, то мені легше тебе забодати і бажання твої дурні не виконувати!

- Та не буду я нікому зла бажати!

- Проти мене теж не подіє, побажати бодаєві забодати бодая в принципі неможливо, бо суперечить закону самозбереження!

- І тобі я зла не бажаю!

- Тоді чого ти хочеш? – зацікавився в кінці кінців нечисть. – Ви ж, люди, по-іншому не вмієте.

І Бодай вже рушив до принцеси, виставивши уперед роги.

- Та стій же ти! – вигукнула Греміслава. – У мене своє побажання! Бодай усі бодаї більше ніколи не виконуватимуть людські накази!

Нечисть розгублено зупинився і закліпав довгими, мов у корови, віями.

- Це що значить?..

- Що коли ти виконаєш цей мій наказ, то те буде останній наказ, почутий вами від людини. Можете у своїх темних хащах селитися, купатися, любитися, що хочете робити. Людських голосів більш не почуєте і не будете повинні бігти та виконувати усілякі недобрі справи.

- І ми заживемо своїм життям? І не будемо ні від кого залежати? І не повинні більш дослухатися до людських прокльонів?

- Саме так, - підтвердила принцеса.

- Ми будемо вільні! Вільні! – радісно застрибав Бодай, чіпляючись рогами за звисаюче гілля старої берези. – Ти, принцесо, неймовірна! Ми тисячі років були пов’язані з людьми і повинні були виконувати людські побажання. А ти звільнила нас, дала нам свободу! Я виконую твоє побажання: нехай з цього моменту усі бодаї більш ніколи не виконуватимуть людські накази!