Глава 31. Болота (2).

- Що ж робити?..

В голові у Дениса проносились десятки планів порятунку коня, правда, зовсім нереальні. Рука його стиснула в’язку амулетів, що висіли на грудях. Безглузді цяцьки, які не можуть нічим допомогти. А відьма ж казала, щоб дорогою пильнував. І торговець пропонував купити амулет, що захистить від болотника… Треба було його купувати, а не ці грайки…

Втім у голову стукнула якась думка, мов синичка, що шукає комашок на вікні. Стукнула – і зникла. Довелось відновити у голові усю тут мішанину думок, що там пролітала. Амулет від болотника… Щоб не заманив у трясовину… Так ніхто ж і не заманював! У багнюці Угугуг опинився через власну необережність. Так може тепер слід до болотника звернутись за допомогою?

Ідея була так собі, на рівні контактів з інопланетянами, використанням дурної сили снігової людини чи довгої шиї Лохнеського чудовиська. Та кращої однаково не було. І часу теж. Угугуг вже витяг шию, мов чапля, аби не заливало рота, і дивитись на вираз його очей було страшно.

- Болотнику! – закричав Денис щосили. – Господарю болота, де ти?! Відгукнись, прошу! Ти потрібен нам!

Тиша.

- Болотнику, нам потрібна твоя допомога! Терміново! Я віддячу!

- У-у-у!... – впряглися два голоси, Хара та Рекса. – У-у-у!!!

- Болотнику!!!

- Та тут я, тут, - почулося старече крехтіння. – Скільки ж можна волати? Всіх жаб вже перелякав, негіднику! Болото тишу любить…

Дорогою шкандибав невисокий худорлявий дідок із косматою бородою і великою залисиною. Дивлячись на його статуру, одразу було зрозуміло, що допомогти він не зможе.

- Ви… болотник? – приголомшено запитав Денис.

- Я. А то хто ж? Ти ж мене гукав чи кого?

- Та-ак… А чому ж ви не в болоті?

- Та яке вже болото? Радикуліт замучив геть, а там сирість постійна, ну його… То чого гукав, бовдуре-принце?

Дениса навіть не здивувало, нечисть могла бачити більше, ніж просто людина, і здогадуватись про королівську кров, що тече у жилах звичайного на вигляд подорожнього.

Тут погляд старого впав на пекельних псів і в очах з’явилась деяка повага. – Твої собачки?

- Мої. Пане болотнику, не час для розмов!..  Мій друг… Мій кінь тоне!

Дідок перевів погляд на трясовину:

- О!

- Та не окайте! Зробіть що-небудь, якщо ви і справді господар болота!

- Заплатити обіцяв?.. – хитро скосив око дідок.

- Заплачу, заплачу!

- Щедро?

- Щедро… - Денис вже був певен, що то розмова порожня, як би ця божа кульбабка могла допомогти витягти з трясовини важкого коня, і відчуття безсилля затопило його душу.

- Добре, - кивнув болотник і раптом здійнявся у повітря.

Угугуг вже смикався у паніці, бо трясовина почала потрапляти йому до рота, як дідок опинився над ним і ухопив коника за гриву.

- Важжжкий, чортяка! – старий аж почервонів від напруження, та на поверхні показалася повністю голова, а за нею і шия тварини.

Денис і пекельні хорти застигли, спостерігаючи за чарівним дійством.

- Ех, раз! Іще раз! – підганяв сам себе болотник.

Коли над трясовиною показалася спина коника, дідок ухопився за збрую і продовжив тягти.

- Та що ж таке? Застряг, чи що? Ех, не хотів ніг мочити…

А Угугуг ніби й справді за щось зачепився, або хтось його тримав, бо старий пнувся, пнувся і не міг витягти коня.

- А, щоб тобі, клята скотино! – болотник плюнув, вціливши коню на маківку, і застрибнув йому на спину, вдаряючи п’ятами у боки. – Пішов! Пішов!  Гайта! Гайта! (Команда для коней: праворуч).

Переляканий вусмерть кінь рвонув вперед і вправо, здійнявся на якийсь метр над поверхнею болота, несвідомо розмахуючи у повітрі трьома ногами. Трьома, бо на загнутій четвертій копитом тримав щось незрозуміле. І, нарешті, впав на дорогу, розкорячившись, мов балерина у шпагаті.

Врятований!