Глава 30. До Граду на Пагорбі.

Греміслава послухалась старців і залишилась ночувати у скиті. Усю ніч пахощі трав та квітів, що росли навкруги навіювали добрі сни. Снився принцесі тринадцятий принц, білявий красень з чужого світу. Як воно: втратити батьківщину, опинитись у далеких землях, де все не так, все не таке? Дізнатись, що відповідальний за велику країну…  Дізнатись, що усі твої родичі пали від чар злого чарівника… Дізнатись, що маєш наречену… А що, коли у принца в світі, де він народився, вже є наречена? Що, коли він кохає іншу? Як же тоді виходити заміж – ніхто не питає, бо для королівських дітей звично одружуватись за політичними мотивами. А от як же жити потім разом?

Греміслава прокинулась, та тяжкі думки продовжували її мучити. Раніше навіть у голову не приходило, що вона буде так хвилюватись. Чому? Чи тому, що вона все ближче до Пеласгії, країни, яка має стати для нею другою домівкою?

Крадькома дістала принцеса люстерко і попрохала показати нареченого. Дзеркальце, вже налякане погрозами розбити, без цензури висвітило господині ліжко у напівтемряві. Та світла, що пробивалося з-за фіранок, було достатньо, щоб розрізнити біляву голову тринадцятого принца на подушках і поруч із ним – дівочу, чорняву. Злякано опустила дзеркало зображенням вниз. Так, ось воно, те, чого найбільше боялася. У принца є кохана і стосунки між ними надто близькі. Від цього було гірко, та гордість принцеси примусила її винести рішення. Вона зробить те, що повинна, вийде заміж за  Богуславського, буде йому вірною дружиною і ніколи ні в чому не дорікне, бо то її доля. Безпека рідної країни – над усе. Вона принцеса – і цим усе сказано, вона має обов’язки і зобов’язання. І вона продовжить свій шлях. А серце… Болітиме, та про це ніхто ніколи не дізнається.

Старці нагодували гостю і трапезу завершив знов чай із медом. Навіть із собою їй приготували невеличкий глечик, хоч вона і відмовлялась, бо сумка і так нелегка.

- Наш брат сьогодні везе мед до Славного Граду і підвезе тебе, допоможе скупитись у подорож і виведе на дорогу, що веде до Граду на Пагорбі. А далі хай бог тебе береже, - мовив найстарший із старців.

Наймолодший із старців підморгнув дівчині:

- Забирайся до воза, тільки глеки не побий!

Греміслава подякувала, попрощалася з гостинними господарями і вмостилась на возі.

- Брат Тирлич, - представився старець.

- Це ж квітка така? – уточнила принцеса.

- Квітка, така ж синя, як мої очі.

А очі у брата Тирлича, і справді, були яскраво-синіми, як весняне небо, і молодими. І ті сині очі знов нагадали нареченого. Дорогою Тирлич розповідав про Славний Град, його історію та легенди, а потім запитав несподівано:

- А ти ж закохана, дівчинко?

- Що?! Я?! Ні! Зовсім ні!

- Казати можеш, що завгодно, та по очах видно. А ще видно, що серце краєш.

Греміслава тільки голову нахилила.

- Не край своє серденько, дівонько. Не все, що здається поганим, є поганим. Не все, що здається добрим, є добрим. Не все, що ти собі вигадаєш, є правдою. Не все, що видається неймовірним, не може отримати життя під сонцем…

- Не все зрозуміла, та сказано добре.

- Маю незначні здібності до передбачень, і зараз відчуваю, що доля твоя вже близько. Повз неї не пройдеш, конем не проїдеш, птахом не пролетиш. Головне, щоб впізнала.

У Славному Граді, і справді, було помітно, що підготовка до війни йде повним ходом. Багато озброєних людей, звідусіль чути брязкання мечів. На ринку мало не половина товарів – то зброя та обладунки. Та й саме місто укріплене, навіть рів навколо почали рити. Люди усі похмурі, напружені, мов пружина, яка ось-ось вирветься з тенет.

Брат Тирлич допоміг дівчині придбати молоду кобилку, необхідні в дорогу харчі і вивів на дорогу.

- Колись цим шляхом снували в обидва боки вози та вершники. Та не зараз, - сумно мовив старець. – Вже починає заростати, коли люди не ходять, ліс забирає своє.

- Що ж воно за народ такий, ті сірі войовниці? – принцесі важко було уявити, що воюють жінки.

- Дивний народ, - качнув головою брат Тирлич. – Прийшли з невідомих земель, мають незрозумілі нам звички та традиції, Град на Пагорбі захопили, ніхто й не вчувся, як те трапилось. Вони навіть в бога не вірять! Поклоняються мечу!

- Дивний народ, - повторила Греміслава.

- Коли зможеш – просто обмини, - порадив брат Тирлич. – Ти ж у Пеласгію їдеш, тобі не обов’язково з тими нелюдами зустрічатись.

- Я намагатимусь…

З кіньми принцеса завжди вправлялася добре, у батьків була чимала стайня і чудовий вибір. Білі красені зі срібними гривами з Країни Туманів, тонконогі чорні з материка, де мешкають люди з чорною шкірою, та й місцеві породи являли собою зразки, що вдало поєднували у собі красу, витонченість і водночас силу та спритність. Греміслава якось навіть брала участь у перегонах, звісно, переодягненою у хлопчика та під чужим іменем. Прийшла вона другою, а батьки і досі не знали про той цікавий факт біографії рідної дочки. Та ця клята Квіточка, яку вона придбала на місцевому кінному базарі, виявилась якоюсь некерованою. Звичайна простачка, невисока, брудно-білого кольору, з чорною шкарпеткою на передній лівій нозі, з короткою заплутаною гривою, занадто молода та ляклива. І річ не в тім, що принцеса не вміла вибирати, а в тім, що вибору вже не було. Містом роз’їжджали військові на конях, хоч і не таких, як у королівській стайні, та значно кращих, ніж це чудо. Торговці здвигали плечима, обіцяли, що чекають поставок і десь через тиждень можна буде вибрати ліпшого скакуна, та хто чекатиме цілий тиждень? Греміслава краще знов зірвалась би пішки, ніж сидіти у бездіяльності.