Глава 25. Вовкулака (1).

А оленяча нога виявилась досить навіть смачною і приємно пахла димком, нагадуючи шашлик.

- Ти мене вибач, друже Петре, - винувато зиркав на вовкулаку Денис. – Я ж не місцевий… Звідки я міг знати? Побачив ту ногу над вогнищем, а у страху, як то кажуть, очі здоровезні. Серце в п’яти, я і закричав.

- Угу, угу, - підтверджував коник слова господаря.

- Та нічого, я не ображаюсь. З ким не буває. Зате рибки поїм, давненько не їв смаженої, - потягнувся вовкулака за наступною рибиною.

- А чому ти, - зважився запитати принц, - у такому вигляді?

- Якому такому?

- Ходиш на двох ногах, як людина, розмовляєш, а на людину не перетворюєшся?

- А навіщо?

- Ти ж перевертень?

- То й що? Наші предки ще оберталися, та сучасна молодь вже давно вибрала для себе найзручніший спосіб існування. Чесно кажучи, ти, звичайно, вибач, та що доброго – мати голу шкіру, яку вдягати треба у кучу різноманітної одежини, берегти від сонця та від морозу, яку так легко пошкодити навіть звичайною колючкою, - кивнув перевертень на пошкрябану руку принца. – А так моя шуба завжди на мені, у ній не жарко і не холодно. Зуби дозволяють розгризати кістки, щоб добратись до ніжного мозку. Кігті можна висунути, а можна сховати, і ось тобі, звичайна рука, - продемонстрував вовкулака. – А вуха завжди на маківці і чують значно краще, ніж людські.

- Чогось ти не почув, коли ми з Угугугом наблизились.

- Я… - знітився вовкулака, - пісню складав.

Несподівано, як до вовкулаки.

- Заспіваєш?

- Ні. Незавершених пісень нікому не співаю, - хитнув головою Петро і повернувся до минулої теми. - Отже, як бачиш, у такому вигляді значно зручніше жити. До того ж ми просто красені, чи не так?

- Так, так, - кивнув принц, з точки зору перевертнів, мабуть, так. - А де ти живеш? – поцікавився. – Тут, у лісі?

- Кочуємо ми, - пояснив Петро. – Сьогодні тут, завтра там.

- А живете чим, мисливством?

- Та ні, перекупники ми, в одному селі виготовляють гарні глеки, а в іншому – металеві вироби. В одній місцині вирощують смачнезні огірки, а в іншій збирають незрівняні гриби. От ми скупляємо, чого в одному місці навалом, і продаємо там, де такого нема. А ще передаємо листи та посилки, бо знаємо таємні тропи і можемо дістатися з місця на місце значно швидше, ніж на коні дорогою. А інколи ще збираємось невеликою групою і вирушаємо у далекі землі, до самого моря, по сіль.

- Чумаки-вовкулаки…- задумливо мовив Денис. - І багато вас?

- Раніше було багацько, і була у нас своя держава, та після війни вона була знищена і ті, хто залишився живим, пішли світом…

- У вас була війна? І хто ж на вас напав?

Вовкулака зітхнув та перевів погляд на верхівки сосен, мабуть, згадка про минулі часи була для нього не дуже приємною.

- Бачиш, Дене, інколи через одного може постраждати ціле плем’я. У ті часи усі жили дружно, і у наших землях проживали люди, і дехто з вовкулаків волів оселитися серед людей. Тільки одружувались на своїх, щоб кров не перемішувати. Та одного разу одна людська дівчина почала виявляти до одного з перевертнів занадто багато уваги, коротше, загравала вона, екзотики їй схотілось. А це вже збочення. Звісно, той вовкулака намагався уникати нахабної дівчини, та вона не здавалася. Якось вирішила вона юнака спокусити та на собі оженити, підстерегла у лісі, роздягнулась догола і… почала спокушати. Та той не піддався і навіть пригрозив (жартома, звісно), що її з’їсть. Отут дівчина зовсім розізлилась, з пересердя розповіла матері та бабці, що вовкулака хотів нею поласувати, мов, ледве втекла. Матір і бабця підняли людей, зібрали мисливців та солдатів, усіх нацькували на бідолашних перевертнів.

- Дівчина не в червоному капелюсі була? – мимоволі запитав Денис.

- А ти звідки знаєш? Так, а потім червоні капелюхи наділи усі, хто підтримував рух проти перевертнів. Мало того, об’єднали сусідні країни та й пішли війною на вовкулаків. Закінчилось все, як я і казав, погано, бо перевертні до таких подій виявились неготові. Хто залишився живим – розбрелися світом. А тепер наша популяція поступово вироджується, якщо тисяча залишилась, то й добре. Бо при таких умовах життя сім’ю не заведеш. Тільки дехто, якщо вдається підзаробити грошенят, ризикує одружитись. Я й сам мріяв, і зустрічаємось ми часом з однією… Та вже розумію, що то тільки мрії. Це ж треба хатинку хоч якусь побудувати у лісі, а з’явиться мале – повинен буду втричі швидше бігати, щоб годувати не тільки себе, а й дружину з дитиною. Ні, так і помру холостяком. А коли вже не зможу сам себе прогодувати – хоч лягай та помирай…

- Як сумно… А чом ви не об’єднаєтесь, не побудуєте собі місто? Разом було б легше. До речі, малих… вовкулаченят могли б доглядати старі перевертні, які самі вже бігати лісами не в змозі, щоб дати молодим можливість заробляти на хліб.

- Гарна ідея, - Петро підпер кулаками підборіддя і мрійливо посміхався. – Тільки втілити у життя її неможливо. Хто тепер виділить місце, щоб поселити тисячу вовкулаків? А ліси вирубувати, щоб розчистити територію під поселення, строго заборонено без королівського дозволу.

Денис задумався. Шкода вовкулаків, ні за що страждають. Коли б він став королем, то виділив би їм територію, хай би заснували місто. Та цього може ніколи і не статися. Як же допомогти перевертням? І тут у голові сяйнула цікава думка.