Глава 24. Втеча зі Смоляного Граду (2).

Греміслава ледве втрималась, щоб не закричати. Втім, вона з дитинства була досить витриманою особою і не пищала, коли друзі-хлопчаки, діти королівських слуг, з якими вона частенько проводила цілі дні, лякали її спійманим вужем, витрішкуватою жабою чи великим загадкового вигляду богомолом. Закричати – то привернути до себе увагу, а їй це зараз зовсім непотрібно. І правильно вчинила. Ніхто на неї не нападав, просто звалилося на голову пташеня, вдаривши ненароком по очам крилом. Прокліпавшись, принцеса побачила досить таки велике «курча», розміром з молоду несучку. Тільки кремезна кругла голова з розтягнутим, неначе кошіль, червоним дзьобом та невеликі, відносно тіла, крильця доводили, що то ще пташеня. Завдяки складеним навколо голови принцеси косам та великій хустці воно зовсім не забилося і тепер  пищало, широко розкриваючи дзьоб та вимагаючи, щоб його погодували. Усі пташенята, яких годують батьки, такі. Ось у справжнього курчати, яке, ледве вилупившись з яйця, стає одразу «на свій хліб», дзьобики маленькі і тендітні. Це принцеса знала, бо у дитинстві і на курнику бувала не раз, і по деревах, щоб позирити у гнізда, лазила.

- І що мені  з тобою робити?

Пташеня знов ображено запищало, підставляючи рота. Довелось Греміславі ділитися з ним харчами. Та, зрозумівши, що «валіза» ніколи не закриється, і нагодувати малу ненажеру неможливо, задрала голову догори.

- Де там твоє гніздо?

Гніздо темнішало досить високо, у гущавині крони.

- Зараз поверну тебе додому і хай батьки турбуються, як своє чадо нагодувати.

Принцеса підхопила пташеня і полізла на дерево. Дитячі навички добре знадобилися. Діставшись порожнього гнізда, дівчина посадила малого у кубельце з пуху та сіна, пригрозила пальчиком, щоб більше не падало, і почала поволі спускатись донизу. Перенесла серветку з їжею на інший камінь, бо ще знов хтось на голову впаде.

Фух, нарешті можна спокійно поїсти – зітхнула полегшено. Та незабаром почула галас та метушню там, де ховалося у гущавині гніздо. А згодом на камінь перед нею  опустилась птаха, розміром десь зі степового орла, а кольором та статурою схожа на сойку. На диво, для такої птахи, вона заспівала приємним контральто і… в її співі досить чітко розрізнялись слова!

- Так вдячна я за сина!

Бешкетник він ще той!

Самій його підняти

Мені б і не вдалось…

Рими у пісні не було ніякої, та цей недолік перекривав мелодійний приємний голос птахи.

- То ти розумна і вмієш говорити? – здивувалась Греміслава, в їхніх краях такі екземпляри не зустрічалися, хоч розповіді ходили.

- Я – співоча птаха,

І голос гарний мій.

І я колись віддячу

За зроблене добро.

Принцеса засміялась:

- Ти краще зі своїм неслухняним нащадком проведи бесіду по техніці безпеки при проживанні на висоті, бо іншого разу моєї голови під його дупою може й не опинитись.

- Спасибі, юна діва,

З малим я розберусь.

І ти бувай щаслива,

Та краще поспіши.

Там човен у дорогу

Відправиться ось-ось.

Ні хвиль тобі, ні вітру,

Хай мирним буде путь…

- О! – вигукнула Греміслава. – Це добре! Бувай, співочо птахо! Хай малий здоровим росте!

Дівчина одним рухом підхопила серветку і заховала недоїдене до сумки не забувши залишити пиріжок для птахи. Перестрибуючи з каменя на камінь, поспішила вона до Глибокої Ріки. Коло самого берега зупинилась, спостерігаючи із кущів, що відбувається. На причалі стояло три великі гребні човни. На одному зовсім ніякого руху не спостерігалося, з другого якраз вивантажували товар, а третій… Так, птаха була права, третій човен готувався відпливати.

Серце Греміслави стурбовано стукало у грудях. Це були контрабандисти, і невідомо, як вони поставляться до незнайомки. Та доводилось ризикувати. Частину грошей та коштовності дівчина заховала на низ сумки, під харчі, частину – до ліфу, у кишенях залишила дрібні монети. Понюхала перцю, якого купила трохи на ринку, ще й потерла кулачками очі. Тепер вона виглядала заплаканою та нещасною.

Сьорбаючи носом, принцеса вийшла з кущів і рушила до човна, що збирався відчалювати. Контрабандисти, побачивши чужинку, стурбувалися, та дівчина виглядала самою звичайною, не дуже гарною, ще й заплаканою.

- Добрі люди! Прошу, візьміть мене із собою! Де ваш капітан? Не женіть мене! Я у місті працювала, та дійшла звістка, що мамка дуже захворіла. Хочу її хоч живою побачити-и? – і Греміслава знов заскиглила.

- То чого ж не поїхала поштовою каретою чи хоча б до якогось воза пристала? – запитав один з контрабандистів, засмаглий, жилавий, голова банданою обв’язана, мабуть, головний.

- Та у нашу глушину спробуй доберися. Рікою якраз якнайшвидше.

- І де ж твій дім? Як селище називається?

- Малі Горби.

- Немає такого на шляху, - насупив брови капітан.

- Та воно не на березі, а подалі, мені б лишень до знайомих місць добратись, а там я й нозями добіжу до рідної неньки. Прошу, дядечку, не відмовте… У вас же й самих мамка є, знаєте, як серденько рветься…