Глава 24. Втеча зі Смоляного Граду (1).

Греміслава спочатку зробила вигляд, що йтиме тією ж дорогою, що й минулого разу, та в останній момент звернула у інший бік, туди, де пригледіла покинуту будівлю. Тільки завернула за ріг, довелось трохи пробігти до екіпажу, який чекав коло того будинку.

Вона замахала руками та гнівно закричала:

- Чого ти тут стоїш? Мій господар вже чекає на тебе і дуже гнівається!

- Але ж я чекаю, як і домовлялись!

- Де чекаєш? Ти переплутав адресу! – і принцеса назвала той же номер будинку тільки на вулиці зі схожою назвою.

Візник, що вже перелякався, бо думав, його найняла якась високопоставлена особа, а він підвів, стьобнув коня, навіть не задумавшись, як служниця могла здогадатися, що він тут стоїть.

Греміслава якраз встигла пірнути у вибите вікно, заросле зеленими ліанами дикого винограду. Вона навіть встигла побачити, як пробігли повз охоронці барона, гадаючи, що вона сіла до екіпажу, який вже звертав за ріг у кінці вулиці. Хай пошукають тепер!

Принцеса вибралась через чорний хід на сусідню вулицю, де її вже чекав інший найнятий екіпаж і помчала до гостиного двору. Там, не затримуючись ні на мить, прихопила власні речі та забрала зі схованки коштовності, що залишились, розплатилась з господарем та тінню вислизнула з будівлі. Вона вже сиділа у екіпажі, який очікував на неї, як побачила: до гостиного двору під’їхало кілька підозрілих осіб на змилених конях. В одному з них пізнала охоронця, якого бачила у барона. Як і підозрювала дівчина, вони, загубивши таємничу особу, об’їжджали усі місця, де вона могла зупинитись.

- А ось вам! – принцеса зовсім не по-принцесячому скрутила фігу і скомандувала візнику: - Жени!

Екіпаж відвіз Греміславу до протилежного краю міста. Візник, мабуть, дуже дивувався, що потрібно дівчині у цих місцях. Тут, на околиці, не було жилих будівель, тільки численні склади, де купці тримали свій товар. Та принцеса знала, що їй тут робити. Люстерко за вимогою показало їй схему підземних лабіринтів Смоляного Граду. Звісно, те незаконно, проблематично, і воно спробувало впиратись. Греміслава раділа, що люстерко не вміє розмовляти, бо зараз би привело купу аргументів, чому воно не може показати підземелля. А так принцеса привела лише один свій аргумент, зате дуже дієвий: «Коли ти не можеш мені допомагати, то нащо ти мені потрібно? Розіб’ю!» І, вуаля! Ось повна схема. Під Смоляним Градом виявилось ціле місто, та принцесі потрібно було небагато, лише шлях, щоб вибратись за кріпосну стіну. Таких можливостей було декілька, вона вибрала ту, де вхід був захований між складами, а вихід вів до річки, що протікала повз міста.

Вхід тут – блимала яскрава крапка на схемі у дзеркалі. І де ж тут? Греміслава бачила лише крихітну капличку між складами двох найбагатших купців Смоляного Граду. Обійшла її з усіх сторін, нічого. Почала обходити ще раз, натиснула долонями на задню стіну – і вона зрушила з місця. У глиб землі йшов досить широкий колодязь зі спіральними металевими сходами.

Принцеса спустилась трохи, дістала ліхтар і натиснула на важіль, якій закрив прохід над її головою.  Діставшись дна, звірилась з гулі-картами люстерка. Правда, зараз їх слід було називати – мишо-карти, бо складались вони на основі того, що бачили миші, пацюки та кажани. Усі картинки люстерко обробляло, поєднувало і складало потрібну мапу, навіть прокладаючи пунктиром найзручніший шлях. Слухаючись підказок, Греміслава зробила пару поворотів і вийшла до коридору, який проходив під кріпосною стіною та вів до річки. Що йде вона вірним шляхом, було зрозуміло, бо викладені природним каменем склепіння ставали все більш вологими.

Врешті решт вибралась вона між камінням до берега величної ріки, широкої та повноводної, яку так і називали: Глибока Ріка. Свіжий вітерець повівав, доносячи запах води, та на розігрітому на сонці камінні було так тепло і приємно після прохолоди підземелля, що Греміслава вирішила зробити невеликий привал під товстим гіллястим деревом. Поки її шукають по гостиним дворам Смоляного Граду, час є. Лише коли завтра увечері таємнича «Люсі» не прийде до барона Томуса, тоді її вже почнуть шукати за межами міста.

Ранок видався метушливим та доволі складним, тепер можна було трохи відпочити та розслабитись. Принцеса дістала серветку, розклала на камені харчі і, чинно всівшись, приступила до трапези.

Гар-тара-бух! Щось вдарило її раптом по голові, боляче різонувши по очах.