Глава 23. Рятуймося! (2)

- Швидше! Швидше! – кричав Денис, та коника можна було й не підганяти, і так перед очима тільки й миготіла серед кущів ряба дупа, та злітав догори короткий розпатланий хвіст.

- Угу! Угу! – вторив йому чотириногий.

А позаду тріщали кущі, бо вовкулака не відставав. Вже чути було його важке дихання. Денис потилицею відчував важкий погляд, що супроводжував його. Ще трохи – і він разом із коником поповнять припаси перевертня.

Ось Угугуг вискочив на дорогу і прискорився, бо густі зарості вже не перекривали дорогу. А тут міг би вже й почекати господаря, узяти його на спину, щоб рятуватись разом. Єдиним виправданням було те, що дуже він перелякався, перспектива стати обідом – то така собі перспектива.

Нічого робити – Денис увімкнув спринтерські здібності і почав наганяти коня.

Колись він непогано бігав на короткі дистанції, але ж на короткі! Серце вже торохкотіло у грудях, мов поїзд, мало не вилітаючи. Та й дихавка здавала. Одне радувало, що дорогою бігти значно легше, ніж кущами.

Але й вовкулаці було простіше бігти. Його хекання чулося все голосніше.

- На поміч!!! – заволав принц, звісно, навіть не сподіваючись, що хтось прийде на допомогу на пустинній дорозі.

А вовкулака вже зрівнявся з ним і біг поруч, час від часу кидаючи важкий погляд.

- А-а-а-а-а!!!

Перевертень продовжував бігти паралельно. Чому тільки він не нападає? А, зараз нападе, бо вже пащу відкриває!

- Пришвидчитись треба!

І хто це сказав?

- Руку дай!

Це, що, вовкулака говорить?!

Денис стиснув зуби і заперечно похитав головою.

- Ну, дивись… - Вовкулака здвигнув плечима і обігнав принца.

Мало того, він пішов на обгін коника, з довгими дистанціями у нього було краще, ніж у Дениса та Угугуга умісті взятих.

Обходячи Угугуга, вовкулака крикнув йому:

- Давай, давай! Рухай швидше ногами!

Ще кілька миттєвостей – і тепер вовкулака біжить першим, коник за ним, а замикає принц.

Тільки зараз Денис зрозумів, що щось неправильно, і дав нову команду:

- Повертаймо! Небезпека попереду!

Вовкулака та Угугуг розвернулись так круто, що мало не стерли лапи та копита, і кинулись у зворотній бік. Мабуть, затоптали б і принца, коли б він не виставив уперед руки і не заволав:

- Стоп!!!

Вовкулака та Угугуг загальмували і зупинились прямо перед принцом. У коника аж копита задиміли і він гепнувся на дупу, розгублено озираючись. Перевертень запитально поглянув на Дениса:

- Що? Де? Де ж небезпека?

Принц сковтнув і похитав головою, мов, нічого не знаю.

- А хто там був? Кого ти бачив? Гігантського полоза чи, може, василіска?

- Ні… нікого… - видавив із себе Денис, опускаючись та сідаючи прямо на дорогу.

- А чого ж тоді кричав? – насупив брови вовкулака, теж сідаючи і спираючись плечем на коня.

- Я… Ти… Я думав… ти нас з’їсти хочеш…

- Ти, що, хворий чи на сонці перегрівся? Коли це вовкулаки людей їли? Зроду віку такого не було…

- Але ж… людська нога… на вогнищі…

- Що?! По-перше, то не людська нога, а оленяча, а по-друге через тебе вона згорить і я позбудусь обіду!

Вовкулака підскочив і рушив назад, у бік кущів, потім обернувся і махнув лапою:

- Коли хочете, пішли зі мною, якщо ще не все згоріло – пригощу… хе-хе… «людською ногою».

Трохи згодом уся трійця вже сиділа на галявині і обідала залишками оленячої ноги (багацько таки згоріло і довелось обрізати), пирогами та холодною смаженою рибою. А Денис від сорому червонів, що образив такого приємного товариського вовкулаку.