Глава 23. Рятуймося! (1)

А життя – досить таки приємна штукенція, коли у кишені подзвякують золоті. Ніч у зруйнованому вщент замку потроху стиралася з пам’яті. Її перекривали нові приємні враження. Повернувшись до міста, Денис відчував себе вже зовсім по-іншому. Не треба було блукати по дешевих місцях, щоб якось вкластися в бюджет. Та взагалі можна було відвідати найдорожче місце. Але принц вже був обережнішим. Так, можна профукатити все і одразу, та краще зайвого не витрачати. У простій корчмі хоч їжа проста, зате годують  ситно та смачно. І нащо заморські пундики? Варена полба, як виявилось, разом з квашеною капустою добре смакувала до смажених карасів. Від молодих хрумтячих огірочків за вуха не відтягнеш, огірками цей край взагалі славився. А гарячі пироги з грибами йшли взагалі без конкуренції. Квас із травами бадьорив на весь день.

Угугуг, правда, трохи засумував без смаженини, але обійшовся огірками та пирогами. Денис і в дорогу прикупив їжі. Тепер можна було подорожувати зовсім спокійно. Мапа показувала, що наступним містом буде Баштан, що натякало на смачні кавуни та дині, шкода лише, що не сезон. Враховуючи темп Угугуга, Денис сподівався, що до вечора вдасться дібратись. Коник і сам не дурень, у лісі ночувати не погодиться. Вчора до руїн замку погодився вирушити тільки тому, що питання стояло: або вечеряти, або спати під дахом.

Пару невеликих поселень проминули без пригод, далі дорога заглибилась у лісові хащі. Втім, інколи повз проїжджали зустрічні, тому якоїсь тривоги не виникало. Дорога в’їжджена, хоч і не забита подорожніми. До того ж сонце світило, пташки цвірінькали  і далі за списком.

Проїхали мандрівники вже далеченько, як раптом Угугуг почав крутити носом, принюхуючись. Невдовзі і Денис відчув ні з чим не зрівняний запах смаженого м’яса. І… риба рибою, пироги пирогами, а схотілося смаженини… До того ж, холодні риба та пироги – це вам не гарячі риба та пироги. Угугуг зітхнув і потягнувся до сумки з харчами. Довелось робити привал під кремезним дубом і їсти рибу з м’ясом, тобто, рибу їсти, а м’ясо нюхати, що взагалі було чистим знущанням. До того ж, відвернувшись від вівса, до риби потягнувся і коник, та раптом захрипів, впав на траву, розчепирив ноги урізнобіч та вже й очі почав закочувати – кісткою вдавився. Бідоласі Денисові, хоч і не ветеринар, довелось лізти тварині до рота і ту кляту кістку витягати. На щастя, «операція» минула успішно, і коник ожив, хоч штучне дихання не довелось робити. Після цього він від риби гордо відвертався, при тому усім своїм виглядом показуючи, який він голодний. Трава ж йому – то не їжа зовсім. Коли з круглого ока коника, який все смикав носом, винюхуючи запахи смаженини, скотилася гірка сльоза, Денис не витримав:

- Ну, чесне слово, ми, що, не можемо піти та познайомитись із тими, хто смажить м’ясо? Нові знайомства завжди на користь. До того ж, поділимось з ними рибою та пирогами. Правда, Угугуге? То ж, гадаю, мисливці! Та вони, мабуть, мріють поїсти риби та пирогів, а добрих подорожніх пригостити зайчатинкою, чи кого вони там вполювали!

- Угу, угу! – радо підтримав ініціативу господаря кінь.  

Згідно спільного рішення мандрівники почимчикували у бік, звідки йшов чарівний запах смаженини. Через гущавину Денисові довелось йти пішки. Він сміливо прокладав дорогу, а більш обережний Угугуг слідував за господарем. Пахло божественно і все сильніше та сильніше. Ось попереду серед дерев блиснув вогник багаття. Денис пришвидшив ходу, бо вже й слинки текли. Ще трохи, ще трошечки. Впевненим рухом розсунув принц кущі. Перед його зором предстала дивна картина, зміст якої він усвідомив за мить. Весело потріскувало багаття, коло якого на товстому стовбурі зламаного бурею дерева, сидів… вовк. Тільки не такий вовк, як на фотографіях чи у телепередачах, присвячених дикому світу природи, а такий, якого зазвичай малюють у мультфільмах. По-перше, сидів він, як людина! У нього були довгі незграбні кінцівки. Ніс на довгому писку виділявся чорною кулькою, брови нависали над очиськами, а вуха стирчали прямо на тім’ї. В усьому останньому це була тварина, бо вкрита шерстю, мала ікла та криві кігті на досить таки довгих, як для тварини пальцях. Однією лапою (рукою?) вовк задумливо тицяв у вогнище, поправляючи дрова, а на дрючку над вогнищем смажилась… людська нога. То це ж вовкулака! – здогадався принц.

На одну лишень мить застиг Денис, усвідомлюючи побачене, а за ним вже ломився крізь кущі кінь. Вовкулака тільки почав повертати голову, а принц закричав своєму конику:

- Тікаймо! Рятуймось!!!

Зреагував Угугуг миттєво. Тільки-но над плечем Дениса показалась голова коня, а вже по обличчю вдарив короткий хвіст. Добре, хоч копитом не зацідив.

- Гей, а я?! – вигукнув у розпачі принц, та куди там.

Тепер кожен був сам по собі. Та, коли подумати, у порослому густими кущами лісі, і справді, верхи не поїдеш. Принц розвернувся з усієї швидкості і помчав слідом за чотириногим. Та краєм ока встиг побачити, що вовкулака зіскочив з колоди і біжить за ними.