Глава 22. Угода з бароном (1).

Поспала Греміслава не надто довго. Опівночі піднялась, бо мала важливу справу. Люстерко вправно показало принцесі резиденцію Томуса – голови тіньового бізнесу Смоляного Граду, саме туди вона збиралася направитись нинішньої ночі. Перед цим спустилася до зали, де годували постояльців, і заховала усі дорогі речі, окрім однієї сережки, за припиленою картиною на стіні, яку, мабуть, вже століття не чіпали і ще одне століття точно не зачеплять. Коли щось хочеш заховати, то поклади це на самому видному місці.

Потім принцеса вуличками дібралась до району, де осіли бандити, крадії, шахраї, повії, професійні жебраки та інші представники злочинного світу, без якого не буває у великому місті. Їхнім ватажком числився так званий барон Томус. Обійшовши непомітно на певній відстані навколо його резиденції, Греміслава знайшла покинуте обійстя, на дверях висів великий замок, та під густими заростями в’юнкого дикого винограду темніло вибите вікно, а безлад та порожнеча доводили, що все цінне звідси вже винесли, і будівля, що почала руйнуватися, не представляє інтересу. При цьому вона була досить великою і мала чорний хід, який виводив на сусідню вулицю. Ці дверцята можна було відчинити зсередини. Обслідувавши будівлю, Греміслава вибралась на вулицю через вікно, заплетене стеблами винограду, і продовжила свій шлях. Через одну будівлю починалась невеличка площа, а за нею, майже навпроти, знаходився дім, де жив барон.

Звісно, дівчину зустріла охорона. Звісно, здивувалася, що така малявка шукає великого боса, та ще й серед ночі. Звісно, провели до апартаментів.

Томус не спав, він грав у карти із друзями, попиваючи при цьому щось міцне з дорогих бокалів. Він був огрядним і сліпим на одне око.

- І що хоче від мене ця крихітка? – примружився, вдивляючись в обличчя відвідувачки, не повія, бо виглядає так собі.

- Конфіденційна розмова, - вперлася руками у боки принцеса.

- Обшукайте малу.

Охоронці обмацали дівчину, та ні грошей, ні зброї при ній не знайшли.

- Добре, залиште нас, - звелів зацікавлений барон.

- Я прийшла, як представниця однієї високопоставленої особи, ім’я якої назвати не можу, ви мене розумієте, бароне.

Томас кивнув, на тіньовій стороні добре знали, що таке конспірація.

- Та це й не має значення, - продовжила Греміслава. – Важливо те, що я маю інкогніто пробратися до столиці Пеласгії, а для цього, як відомо, потрібні відповідні документи.

- І що?

- До кого ж мені і звернутись за ними, як не до великого барона Томаса? – з блазенським уклоном схилила голову принцеса, вийняла з вуха єдину сережку і простягнула товстуну.

Той узяв прикрасу двома пальцями, виставив камінь проти світла, і той заграв блискучими іскрами.

- Дорога цяцька, та навіщо мені одна? – поцікавився барон.

- Другу принесу опівдні, коли прийду забирати документи, - принцеса сміливо задрала підборіддя, зазираючи злодію прямо в очі.

Той трохи пожував губами і кивнув:

- На яке ім’я?

- На ім’я Люсі Біленької, - назвала Греміслава найпростіше, що могла вигадати.

- Добре, - кивнув Томас. – Завтра опівдні зустрінемось, не запізнюйся, я такого не люблю. Виведіть відвідувачку і відпустіть з богом! Йди, Люсі.

Принцеса кивнула і слідом за охоронцями, що з’явились на погук господаря, вийшла на подвір’я.

- Дякую, далі я сама, - принцеса рушила через площу, тільки не в той бік, де пригледіла покинуту будівлю, а в інший.

Зараз навряд чи за нею слідкуватимуть, бо опівдні вона повинна повернутися і принести другу сережку. От по обіді її напевне «пастимуть», бо барон захоче знати, з ким має справу. І все ж вона кілька разів звернула в темні провулки, заховалась у палісаднику між кущами, поки повз проходили сторонні, обійшла по широкій дузі і повернулась до гостьового двору непоміченою. Перший пункт плану був виконаний, і принцеса спокійно заснула, тепер вже до ранку.

Поснідавши яєчнею з беконом, Греміслава прихопила браслет з коштовного набору, подарованого Чорномордом, і рушила до центру міста, де проживав відомий ювелір, Аркадус. Одне погано, що не було грошей, і пішки довелось йти мало не годину. Зате місто оглянула. Смоляний Град виглядав велично і багато. І тільки слабкий запах смоли, яку варили у навколишніх лісах, трохи псував враження. По досить чистих вулицях гарцювали численні однакові екіпажі, які можна було найняти разом із візницею на потрібний час. Відмітивши, що треба буде і в рідній столиці запровадити такий зручний транспорт, принцеса вмовила одного з візників почекати на неї коло маєтку ювеліра Аркадуса, обіцяючи оплатити подвійний тариф.

На вулиці Коштовного Дерева будинок Аркадуса був найбагатшим та найвишуканішим. Зустрів відвідувачку ювелір у робочому кабінеті, де якраз обточував блакитний діамант. Він виявився немолодим і невисоким чоловічком з короткою сивою борідкою, можливо, навіть, напівгномом, вони добрі знавці на коштовностях.

- Чим можу служити? – відсунув він на лоба збільшувальний окуляр, розглядаючи з подивом сіреньку дівчину у такому ж сіренькому платтячку.

- Доброго ранку, шановний. Я представляю мою господиню, вельмишановну пані, ім’я якої не можу назвати, ви ж розумієте? Обставини склалися так, що моя господиня має зараз гостру потребу у коштах, і послала мене до вас, відомого своїми роботами та чесністю майстра, щоб запропонувати вам купити цей чарівний гарнітур, - і принцеса простягнула ювеліру коштовний браслет.