Глава 21. Легенда, розказана привидом (2).

Денис вдавився:

- Що? Тут ще й дракони живуть?!

- В ті часи велике поселення було далі на північ, бо дракони міцні, витривалі, і не бояться холодів. Зараз навіть і не знаю… Я ж ніде не буваю. А мій коханий разом з дипломатичною місією проживали у нашому місті, неподалік від замку.

- Добре, продовжуй, - кивнув юнак, проковтнувши звістку, що ще є надія зустрітися з драконом-перевертнем.

- Продовжую. Мій коханий із великою делегацією та дорогими подарунками прийшов до батька сватати мене. Та не так все просто. Батько рогом став: за будь-кого, тільки не за дракона. У нього з драконами ще в молодості непорозуміння були, які з часом переросли у ненависть. Як я його не вмовляла… Врешті решт я вирішила втекти разом з коханим до його північної країни. Ми домовились про місце зустрічі, здавалось, що вже ніщо не завадить нам бути разом. Та мене «продала» моя ж покоївка, якій я довіряла, як собі. Мене схопили, коли я з речами намагалася таємним ходом залишити замок. Розлючений батько закрив мене у підземеллі, а сам зібрав усю свою гвардію, охоронців і звичайних слуг, щоб повести на драконів, усіх забрав із замку. Він вважав, що драконів небагато і вдасться знищити їх.

- Здається, твій батько занадто повірив у свої сили.

- Його осліпила ненависть. Настільки осліпила, що, зустрівшись з моїм коханим, він сказав йому, що вбив власну дочку, аби вона не дісталася дракону. Можеш уявити, що було з моїм коханим? У великому гніві та страшному горі він міг знищити усе місто разом із моїм батьком та його слугами. Але він не хотів вбивати невинних людей і, тим паче, не хотів вбивати батька коханої, яким би мерзотником той не виявився. Щоб помститися, він вирішив спалити наш замок, в якому на той час не зоставалось нікого. Нікого, крім мене. Ось так і виявилось, що слова батька виявились пророчими: він вбив рідну доньку, хоч і не своїми руками, а вогнем драконів, які оточили споруду і не зупинялись, поки від замку не залишились самі руїни. Вогонь драконів – то страшна сила, навіть стіни підземелля не змогли мене врятувати. А батько, дізнавшись, що накоїв, покінчив життя самогубством.

- Яка сумна історія… - щиро мовив Денис. – Мені подобаються історії з щасливим кінцем.

- А я потім зустрічалась з коханим, - пожвавішала примара. – Він прилітав на згарище, щоб попрощатися – і я вийшла до нього! Він і розповів мені про все, що сталося. Так, він прилітав ще кілька разів, ми подовгу сиділи на уламках замку, розмовляли про життя. Та я відпустила його, бо ми вже не можемо бути разом. Я хотіла, щоб він був щасливим.

- Ти просто неймовірна дівчина, - захоплено вигукнув юнак.

- У моєму житті, - продовжила принцеса, - було два кохання: рідний замок і чужеземець-дракон. Я втратила одне кохання, та в мене залишилось інше. Я безмірно люблю це місце і коли б хтось узявся його відбудувати, стала б духом-хранителем. І будівництво б йшло, мов по маслу, і потім би берегла його та допомагала мешканцям, ким би вони не були. Ти, часом, не хочеш відбудувати замок?

- Я вже казав, що маю нагальну справу.

- Так, врятуй свою наречену, вбий злого чаклуна! А я… я продовжу своє життя на руїнах…

- А з бобрами не пробувала домовитись? – поцікавився Денис. - Чудові архітектори,

- Ні, вони ж тільки з дерева будують, а мій замок повинен бути з каменю, як і раніше.

- А містяни?

- Вони вважають замок проклятим після того, що сталося. Занадто забобонні.

- Тоді, на жаль, нічим не можу допомогти, - зітхнув Денис, розводячи руками.

- Нічого, дякую за те, що вислухав. Мені навіть стало трохи легше і добавилось сил жити, любити, берегти дорогі моєму серцю руїни. І все ж я плекаю надію, що колись прийде час – і на цьому місці зросте Новий Замок, ще більш величний та світлий, осяяний моєю любов’ю. І заповняться гомоном його коридори та зали. І мешканці його будуть вдячні та задоволені. І ніхто не перешкоджатиме коханим кохатися. І чутиметься від головної башти і до найглибшого підземелля дитячий сміх. Ах, мрії, мрії. Та це – усе, що треба мені для щастя.

- Що ж, я теж сподіваюсь, що колись так і буде, - Денисові, і справді, було дуже жаль маленьку принцесу, якій так і не довелось пізнати кохання, зате довелось століттями охороняти нікому не потрібні руїни.

- Дякую тобі, принце. Лягай спати і нічого не бійся, я берегтиму твій сон.

З цими словами примара почала бліднішати, танути, поки зовсім не розчинилася у повітрі.

Денис обернувся до коника.

- Гу гу, - кинув той, що можна було зрозуміти, як «спи вже».

Принц притулився до гарячого боку тварини і заснув швидко, мов на шовкових простирадлах.

Коли прокинувся, вже сонячне світло заливало через діру протилежну стіну.

- Принцесо?

Ніхто не відгукнувся. Та й де ви бачили вдень привидів? Якщо вона й є, то зараз невидима і нечутна.

- Я не забуду тебе, принцесо Старого Замку, - пообіцяв Денис.

- У? – відгукнувся коник.

- Та то я не до тебе, - а сам подумав, чи була учорашня розмова чи лише наснилася?

Ніяких свідчень не залишилося. Можливо, то місцина навіяла такий дивний сон.