Глава 21. Легенда, розказана привидом (1).

Примарна жахлива принцеса наступала з грізно піднятими кігтистими руками.

- Тьфу ти! – сплюнув від розчарування Денис. – А я подумав, що зустрів казкову принцесу…

Чомусь він навіть не злякався, може тому, що його чотириногий друг був абсолютно спокійним? А може тому, що у свій час передивився жахастиків? Тільки прикро стало, що казкова принцеса зовсім і не принцеса, я якесь чудовисько.

Привид враз зупинився і повернувся до образу неземної красуні:

- Чому не принцеса? – якось ображено запитав він.

- Тому що принцеса повинна бути чарівною завжди, навіть, коли вона привид.

- Ну, вибач, - здвигнула плечима примара. – Просто так годиться.

- Як?

- Лякати слід тих, хто сюди забрідає, бо не вчуєшся, як і замок по камінчику рознесуть.

- Може воно й так, - погодився Денис, уявивши туристичні звички землян, які звідки тільки можна тягнуть усе, що тільки можна.

Та радувало те, що зав’язується розмова, а співрозмовника якось вже слід поважати, а не лякати і, тим паче, не шкодити йому.

- Так ти справді принцеса? – запитав він примару.

- Справді-справді, - запевнила його дівчина, присаджуючись на камінчик.

 У світлі місяця крізь неї була видна стіна, а так нічого.

- І ти одна тут живеш, чи вас ціла компанія?

- Одна.

- А чому на Той Світ не полетіла? Невже самій не сумно?

- Сумно, звісно. Та хто ж буде мій замок охороняти? Можливо ти погодишся?

- Ні! – одразу відрізав Денис. – У мене важливі справи, маю наречену врятувати, бо її викрав злий чаклун, - одразу згадав свою місію.

- А, тоді зрозуміло, - похнюпилась принцеса. – Шкода. Добре, можеш зі своїм другом тут переночувати. Тільки нікому не кажи, що ми розмовляли, бо знаю я, відкриють туристичний маршрут, з ранку до ночі сновигатимуть по території усякі, доламають вщент.

- Не скажу, - кивнув принц. – А ти розповіси мені, що трапилось з тобою та замком?

Спокусливо було дізнатися історію із перших вуст.

- Добре, розповім, - погодилась примарна дівчина. – Це було більш як двісті років тому. Бачиш… яка я вже стара? – мовила із сумом.

- Ну… То ж усе – формальності. Насправді – чудово виглядаєш, - зробив комплімент принц, розмірковуючи, що для привида означає «чудово».

Та принцеса зраділа, випрямила спину, голівку схилила набік, не була б привидом, можна було б подумати, що намагається сподобатись.

- То що далі? – нагадав Денис.

- Я жила разом із батьком у цьому величному замку.

- Справді, величному, - кивнув принц, - навіть по руїнах це можна сказати.

- І сама я в ті часи була юною, безтурботною та вродливою.

- Це теж помітно, - впевнено покивав юнак.

- Не дивно, що до мене сваталось багато гідних чоловіків і з нашого краю, і іноземців. Та всі мені видавались не такими, все чекала якогось неземного кохання… І дочекалась. В ті часи я частенько їздила кататись на коні за межі замку, за місто. І якось зустрілась з чоловіком, якого покохала в той самий час, як побачила. Тільки він виявився драконом, шляхетного роду, тільки драконячого.