Глава 21. Легенда, розказана привидом.

Примарна жахлива принцеса наступала з грізно піднятими кігтистими руками.

- Тьфу ти! – сплюнув від розчарування Денис. – А я подумав, що зустрів казкову принцесу…

Чомусь він навіть не злякався, може тому, що його чотириногий друг був абсолютно спокійним? А може тому, що у свій час передивився фільмів жахів? Тільки прикро стало, що казкова принцеса зовсім і не принцеса, я якесь чудовисько.

Привид враз зупинився і повернувся до образу неземної красуні:

- Чому не принцеса? – якось ображено запитав він.

- Тому що принцеса повинна бути чарівною завжди, навіть, коли вона привид.

- Ну, вибач, - здвигнула плечима примара. – Просто так годиться.

- Як?

- Лякати слід тих, хто сюди забрідає, бо не вчуєшся, як і замок по камінчику рознесуть.

- Може воно й так, - погодився Денис, уявивши туристичні звички землян, які звідки тільки можна тягнуть усе, що тільки можна.

Та радувало те, що зав’язується розмова, а співрозмовника якось вже слід поважати, а не лякати і, тим паче, не шкодити йому.

- Так ти справді принцеса? – запитав він примару.

- Справді-справді, - запевнила його дівчина, присаджуючись на камінчик.

 У світлі місяця крізь неї була видна стіна, а так нічого.

- І ти одна тут живеш, чи вас ціла компанія?

- Одна.

- А чому на Той Світ не полетіла? Невже самій не сумно?

- Сумно, звісно. Та хто ж буде мій замок охороняти? Можливо ти погодишся?

- Ні! – одразу відрізав Денис. – У мене важливі справи, маю наречену врятувати, бо її викрав злий чаклун, - одразу згадав свою місію.

- А, тоді зрозуміло, - похнюпилась принцеса. – Шкода. Добре, можеш зі своїм другом тут переночувати. Тільки нікому не кажи, що ми розмовляли, бо знаю я, відкриють туристичний маршрут, з ранку до ночі сновигатимуть по території усякі, доламають вщент.

- Не скажу, - кивнув принц. – А ти розповіси мені, що трапилось з тобою та замком?

Спокусливо було дізнатися історію із перших вуст.

- Добре, розповім, - погодилась примарна дівчина. – Це було більш як двісті років тому. Бачиш… яка я вже стара? – мовила із сумом.

- Ну… То ж усе – формальності. Насправді – чудово виглядаєш, - зробив комплімент принц, розмірковуючи, що для привида означає «чудово».

Та принцеса зраділа, випрямила спину, голівку схилила набік, не була б привидом, можна було б подумати, що намагається сподобатись.

- То що далі? – нагадав Денис.

- Я жила разом із батьком у цьому величному замку.

- Справді, величному, - кивнув принц, - навіть по руїнах це можна сказати.

- І сама я в ті часи була юною, безтурботною та вродливою.

- Це теж помітно, - впевнено покивав юнак.

- Не дивно, що до мене сваталось багато гідних чоловіків і з нашого краю, і іноземців. Та всі мені видавались не такими, все чекала якогось неземного кохання… І дочекалась. В ті часи я частенько їздила кататись на коні за межі замку, за місто. І якось зустрілась з чоловіком, якого покохала в той самий час, як побачила. Тільки він виявився драконом, шляхетного роду, тільки драконового.

Денис вдавився:

- Що? Тут ще й дракони живуть?!

- В ті часи велике поселення було далі на північ, бо дракони міцні, витривалі, і не бояться холодів. Зараз навіть і не знаю… Я ж ніде не буваю. А мій коханий разом з дипломатичною місією проживали у нашому місті, неподалік від замку.

- Добре, продовжуй, - кивнув юнак, проковтнувши звістку, що ще є надія зустрітися з драконом-перевертнем.

- Продовжую. Мій коханий із великою делегацією та дорогими подарунками прийшов до батька сватати мене. Та не так все просто. Батько рогом став: за будь-кого, тільки не за дракона. У нього з драконами ще в молодості непорозуміння були, які з часом переросли у ненависть. Як я його не вмовляла… Врешті решт я вирішила втекти разом з коханим до його північної країни. Ми домовились про місце зустрічі, здавалось, що вже ніщо не завадить нам бути разом. Та мене «продала» моя ж покоївка, якій я довіряла, як собі. Мене схопили, коли я з речами намагалася таємним ходом залишити замок. Розлючений батько закрив мене у підземеллі, а сам зібрав усю свою гвардію, охоронців і звичайних слуг, щоб повести на драконів, усіх забрав із замку. Він вважав, що драконів небагато і вдасться знищити їх.

- Здається, твій батько занадто повірив у свої сили.

- Його осліпила ненависть. Настільки осліпила, що, зустрівшись з моїм коханим, він сказав йому, що вбив власну дочку, аби вона не дісталася дракону. Можеш уявити, що було з моїм коханим? У великому гніві та страшному горі він міг знищити усе місто разом із моїм батьком та його слугами. Але він не хотів вбивати невинних людей і, тим паче, не хотів вбивати батька коханої, яким би мерзотником той не виявився. Щоб помститися, він вирішив спалити наш замок, в якому на той час не зоставалось нікого. Нікого, крім мене. Ось так і виявилось, що слова батька виявились пророчими: він вбив рідну доньку, хоч і не своїми руками, а вогнем драконів, які оточили споруду і не зупинялись, поки від замку не залишились самі руїни. Вогонь драконів – то страшна сила, навіть стіни підземелля не змогли мене врятувати. А батько, дізнавшись, що накоїв, покінчив життя самогубством.