Глава 20. Смоляний Град (1).

Греміславу  непокоїло те, що лісів край дороги далі не спостерігалося. Село йшло за селом, відмежовані лише полями та городами. Селяни активно сновигати, то до Містечка, на базар, то з нього, хто вже скупився. І сховатись ніде,  і на очі траплятись ніяк, бо королівські солдати напевно вже об’їхали села та усіх попередили про чужачку. Звісно, самотня дівчина, яка пішки рухається у невідомому напрямку, буде викликати запитання.

Деякий час Греміслава все ж йшла дорогою, та повсякчас доводилось залягати у траві, поки пройдуть подорожні, проїдуть вози, проженуть худобу на випас. Зрозумівши, що вона більше лежить, ніж рухається, принцеса впала у відчай. Сонце вже над головою, а вона ледве пару поселень минула. Такими темпами вона до Смоляного Граду тиждень добиратиметься, а треба десь ночувати і їжу, коли закінчиться, купляти. Чим довше вона у дорозі, тим більше шансів, що на неї натраплять солдати або здадуть селяни.

І ще одна напасть. Поки лежала у бур’янах, перечікуючи колону возів, що везли до міста зерно, якийсь звір витяг із сумки харчі, які купила на ринку у Містечку. Навіть не бачила, хто. Залишилось лише трохи печива. Так прикро стало, та що робити?

Греміслава  догризла останнє печиво і рушила дорогою вже не звертаючи уваги на подорожніх, які обгонили її чи рухались назустріч. Коли запідозрить хтось у негарній дівчині, одягнутій у сіре плаття втікачку, то так і буде. Однаково без їжі далеко не дійдеш.

Принцесі пощастило. Дідок з дрібними рисами обличчя їхав на возі, заповненому збіжжям. Старенька руда конячка рівномірно вибивала копитами курний шлях. Коли зупинилася, обігнавши дівчину на кілька метрів, вона навіть не підняла голови.

- Доцю, підвезти тебе? – співчутливо запитав дідок.

Гремислава, не відповідаючи, продовжила брести узбіччям, на неї накотилась апатія та байдужість, як інколи бувало.

- Доцю, я до Смоляного Граду їду. А ти куди?

Принцеса нарешті зупинилась і поглянула на непроханого помічника. Назва «Смоляний Град» манила, та чи не заманює її старий інтриган у пастку?

Очі дідуся дивились із співчуттям, а від куточків розходились дрібні промінці зморшок. Він здавався досить щирим. Греміслава вирішила ризикнути і мугикнула щось незрозуміле, наближаючись до воза і видавлюючи із себе вдячну посмішку. 

- Так тобі куди? – пожвавився дідок.

- Мммг.

- Німа, чи що?

Дівчина кивнула у відповідь.

- Тебе до Голопузівки підвезти?

Греміслава похитала головою.

- До Старопудівки?

Знов похитала.

- Невже до самого Смоляного Граду визбиралась?

Кивнула.

- Далеко… І чого пішки? Втім, чому я питаю. Так, видно, склалося. То сідай, доню, підвезу.

Греміслава вдячно кивнула і полізла до воза, вмостилась поміж збіжжя, радіючи тому, що збиті ноги можуть відпочити. Що вже буде, та вона довірилась старому.

Показатися німою було слушною думкою, бо що б вона розповіла про себе, коли нічого тут не знає, обов’язково ляпнула б щось не те і викликала підозру. А так дідок, радий, що знайшов безкоштовні вуха, не замовкаючи ні на мить переповідав їй усі новини краю. В когось там теля народилося з двома хвостами. А хтось бачив, як у світлі сонця на заході летів дракон. У онуки вже другий зуб виліз. А ріпа цього року росте, мов з води…

Принцесі доводилось лише кивати та розуміюче щось мимрити. Старий навіть пригостив її пирогами з потрібкою, після чого його голос став перетворюватись у гул, і дівчина заснула, заколихана рівномірним рухом конячки, безкінечними розмовами та ситим шлунком. Дідок, побачивши, що вона заснула, замовк нарешті й сам.

Так вони і дібралися до Смоляного Граду.

- Зупиняйся, старий! Куди їдеш? – командний голос збудив Греміславу, заставив зіщулитись у передчутті біди.