Глава 18. Містечко (2).

 Від нічого робити принцеса розмірковувала над варіантами, як обійти перевірку. Та дійсність її порадувала. Містечко виявилось швидше великим селищем, ніяких огорож тут просто не було. На дорозі при в’їзді, справді, виявилась пара солдатів, які, швидше за все, зазвичай не стояли, а були приставлені саме задля того, щоб знайти втікачку. Оглядали подорожніх, байдужі та втомлені, і пропускали. А що там перевіряти? У простих селян зазвичай документів не було. За спеціальними документами пропускали лише до столиці, щоб  вберегти королівську резиденцію від натовпів жебраків, простаків, що мріють миттєво розбагатіти, та різного роду пройдисвітів.

Ознайомившись з обстановкою з кущів, Греміслава обійшла заставу і зайшла до Містечка цілком вільно, тільки трохи з іншого боку. У тому, що місто виявилось більше схожим на село, були плюси, та були і мінуси. Поблукавши вулицями, принцеса зрозуміла, що коштовності їй тут не виміняти. Другою неприємністю було те, що на все місто був лише один гостьовий двір і ночувати там було б верхом нерозважливості. А чисті простирадла вже починали ввижатись після двох ночівель бозна де. Зате у містечку був досить великий базар із цілим рядом забігайлівок, де можна було швидко перекусити. Подякувавши у думках баронесі Абашевій за кошти, якими вона наділила перед втечею принцесу, дівчина зайшла до однієї.

- Не обслуговуємо! – різкий голос високого худорлявого чоловіка зупинив Греміславу на порозі. – Ти що, не бачиш, що ми вже зачиняємось?

Дійсно, у невеличкому приміщенні залишалося ще двоє відвідувачів, які вже закінчували зі своїми порціями, а чоловік, що озвався, швидко збирав посуд з останніх столів. Напевно, десь є заклад харчування, де годують і пізно ввечері, та навідувати такий було небезпечно. Напевно, там і солдати харчуються.

- Будь ласка, не женіть мене! Я швидко поїм і вас не затримаю! – благально склала долоні Греміслава.

- Еге ж. Мені ще посуд мити півночі, помічниця захворіла, все самому, самому. А мене наречена чекає! Останній тиждень з нею майже не бачуся! – пожалівся худорлявий, та глянувши на косооку негарну дівчину, змилувався: - Візьми он на стійці пиріжок та йди собі.

- А давайте, я перемию посуд? – запропонувала принцеса.

- Справді? Але ж це однаково буде довго… Не покину ж я незнайому людину одну, ще повиносиш усе майно…

Видно було, що чоловікові дуже хочеться пристати на пропозицію, але він побоюється.

- Можете мене замкнути, - запропонувала Греміслава. – Однаково я з дому втекла, тож ніхто мене не чекає…

- А що? – сам до себе мовив чоловік. – Слушна думка… Добре, залишайся. Пішли, покажу, що робити.

Чоловік повів принцесу на кухню, показав, де вода, де миючі засоби. Комірчину з харчами завбачливо зачинив на замок, а дівчині постелив ковдру на лаві. Якраз забігайлівку залишили останні відвідувачі.

- Можете йти, я сама столи повитираю.

- Добре, добре. Поїж спочатку. Ні-ні, нічого платити не треба, ти ж відпрацюєш.

Господар налив дівчині повну миску ще теплого супу, вигріб з казана залишки м’ясного рагу з овочами, відрізав здоровий окраєць хліба.

Залишившись одна, Греміслава спершу поїла, тільки трохи, бо коли наб’єш шлунок, хіба схочеться працювати? Звісно, мити посуд – то не було наукою, яку викладали її вчителі, та в цій справі головне – старанність і охайність. Корона від роботи з неї не впаде. Головне зараз – вибратись з цієї клятої Мордаріки, потім можна буде згадувати свої пригоди з посмішкою на вустах.

З тарілками та кухлями справилась вона досить швидко, а от над казанами довелось покорпіти і результат не задовольнив її на сто процентів. Ну, так, процентів на вісімдесят, та сил, дійсно, вже не було, навіть їсти перехотілося. Та не розкидуватись же харчами? Принцеса доїла все, що їй було залишено, і заснула на вузькій лаві.

Збудив Греміславу шурхіт ключа у замку. Вона напряглась: чи не привів господар забігайлівки солдатів? Та все обійшлося. Видно, ніч чоловік провів у своєї нареченої, тепер виглядав, як задоволений кіт. Прибиранням залишився задоволений і навіть запропонував:

- Може, попрацюєш у мене, поки помічниця вихворіється?

- Дякую, звісно, та я тут подумала… Мабуть, повернусь додому, дарма я погарячкувала. Батьки, певно, з ніг збились.

- То йди, - не утримував принцесу господар забігайлівки. – Батьки – то святе. Та радій, що втрапила до мене, мало що могло трапитись із самотньою дівчиною у місті.

- Так, дякую, дякую.

Чоловік дав ще Греміславі із собою кілька пиріжків, і вона залишила гостинну забігайлівку.

Якраз починав свою роботу базар. Під’їжджали вози, розвантажувались візки, відчиняли двері крамниць господарі, гомоніли перші покупці. Так як їхати поштовою каретою принцеса не зважилась, бо подорожніх, напевно, перевірятимуть, і в перевіряючих скоріш за все буде магічне приладдя, що допомагає побачити справжнє обличчя, то більшу частину грошей, які дала баронеса Абашева, вона витратила на їжу. Потім, знайшовши безпечний безлюдний куточок, звернулася до люстерка за гулі-картами, щоб дізнатися, з якого боку знаходиться виїзд з Містечка до Смоляного Граду.

- Світ мій, дзеркальце, скажи, - не втрималась, розглядаючи своє обличчя, яке вона бачила таким, яким воно було насправді, - та всю правду розкажи. Я, й справді, зараз гидка, бридка, потворна?