Глава 18. Містечко.

Прокинулась Греміслава ще до сходу сонця. Була в неї така здатність. Якщо у рідному замку треба було вставати на уроки, то добудитись принцесу неможливо, а якщо їхати до кінного заводу вибирати коня, або на псарю подивитись, чи не ощенилась улюблена вівчарка Зана, то сама прокидалась у потрібний час. От і зараз, свідомість та підсвідомість зійшлись у тому, що залишити селище слід поночі, щоб ніхто не побачив, бо відчувала - заради зменшення податків селяни і рідну матінку здадуть. Чорноморд на вибивання грошей з бідного населення був вмілий. Добре, що покинута хатина була другою від поля, тож дівчина вибралась за село непомітно і поспішила відійти подалі, поки не висипали на роботу найбільш активні хлібороби.

Лише залишивши село далеко позаду, Греміслава зупинилась, щоб поснідати і подумати, що робити далі. Хамелеон одразу ж опинився поруч. З їжі залишилося лише кілька бутербродів та трохи печива, і треба було дотягнути до міста. Про їжу, то нехай, дотягне якось. А от вода знов закінчилась і пити вже хотілося.

- А тобі, дорогенький, не треба пити? – запитала ящірку.

Хамелеон задумливо покрутив круглим оком, зліз із її колін та почимчикував на корячкуватих лапках до підліску, що щедро ріс край дороги. Греміслава поспішила на ним, бо звикла вже до цієї екзотичної тваринки, що з’явилась не так давно, та серцем вже прикипіла і не хотілося, щоб ящірка загубилась у безмежних лісах Мордаріки. Тим паче, що хамелеони зазвичай тут не водилися, зимові холоди напевно вб’ють тваринку. До того ж, коли знаєш, що це не звичайна тваринка, а колишній принц. Розумно було б підхопити бідолаху, заховати знов до кишені, щоб не загубився. Та малася надія, що природний потяг приведе ящірку до води. І надія справдилась. Хамелеон вивів господарку до невеличкого струмочка з чистою прохолодною водою. Принцеса аж вискнула від радості, бо пити вже хотілося неймовірно, і сама напилася, і наповнила флягу. Хамелеон спокійно спостерігав за дівчиною, та сам не пив, лише злизував краплі з листя навколишніх кущів. Греміслава, впоравшись, поцілувала помічника у носик і заховала до кишені. Хто б подумав, що ця ящірка так знадобиться?

Далі подорожувати було вже веселіше. Підлісок край дороги ріс густо, тож у разі необхідності можна було швидко сховатись. Хоч рух подорожніх поблизу міста був сильнішим, та принцесі вдавалось не потрапляти на очі. Бачила навіть групу солдатів верхи на чорних конях. Чи то ті, яких вона чула вночі у селищі, повертались, чи якісь інші – незрозуміло. Зрозуміло лише, що полювання за втікачкою продовжується.

Місто ставало все ближчим і настрій у Греміслави покращувався.

У  місті буде легше. Там не знають усі один одного у обличчя, там не запитаєш «Чи не бачили чужих?», повсякчас хтось приїздить, хтось від’їздить. Легше загубитись у натовпі. Але ж, напевно, будуть перевіряти при в’їзді до міста. І на виїзді теж. І над цим слід поміркувати…

 Від нічого робити принцеса розмірковувала над варіантами, як обійти перевірку. Та дійсність її порадувала. Містечко виявилось швидше великим селищем, ніяких огорож тут просто не було. На дорозі при в’їзді, справді, виявилась пара солдатів, які, швидше за все, зазвичай не стояли, а були приставлені саме задля того, щоб знайти втікачку. Оглядали подорожніх, байдужі та втомлені, і пропускали. А що там перевіряти? У простих селян зазвичай документів не було. За спеціальними документами пропускали лише до столиці, щоб  вберегти королівську резиденцію від натовпів жебраків, простаків, що мріють миттєво розбагатіти, та різного роду пройдисвітів.

Ознайомившись з обстановкою з кущів, Греміслава обійшла заставу і зайшла до Містечка цілком вільно, тільки трохи з іншого боку. У тому, що місто виявилось більше схожим на село, були плюси, та були і мінуси. Поблукавши вулицями, принцеса зрозуміла, що коштовності їй тут не виміняти. Другою неприємністю було те, що на все місто був лише один гостьовий двір і ночувати там було б верхом нерозважливості. А чисті простирадла вже починали ввижатись після двох ночівель бозна де. Зате у містечку був досить великий базар із цілим рядом забігайлівок, де можна було швидко перекусити. Подякувавши у думках баронесі Абашевій за кошти, якими вона наділила перед втечею принцесу, дівчина зайшла до однієї.

- Не обслуговуємо! – різкий голос високого худорлявого чоловіка зупинив Греміславу на порозі. – Ти що, не бачиш, що ми вже зачиняємось?

Дійсно, у невеличкому приміщенні залишалося ще двоє відвідувачів, які вже закінчували зі своїми порціями, а чоловік, що озвався, швидко збирав посуд з останніх столів. Напевно, десь є заклад харчування, де годують і пізно ввечері, та навідувати такий було небезпечно. Напевно, там і солдати харчуються.

- Будь ласка, не женіть мене! Я швидко поїм і вас не затримаю! – благально склала долоні Греміслава.

- Еге ж. Мені ще посуд мити півночі, помічниця захворіла, все самому, самому. А мене наречена чекає! Останній тиждень з нею майже не бачуся! – пожалівся худорлявий, та глянувши на косооку негарну дівчину, змилувався: - Візьми он на стійці пиріжок та йди собі.

- А давайте, я перемию посуд? – запропонувала принцеса.

- Справді? Але ж це однаково буде довго… Не покину ж я незнайому людину одну, ще повиносиш усе майно…

Видно було, що чоловікові дуже хочеться пристати на пропозицію, але він побоюється.

- Можете мене замкнути, - запропонувала Греміслава. – Однаково я з дому втекла, тож ніхто мене не чекає…

- А що? – сам до себе мовив чоловік. – Слушна думка… Добре, залишайся. Пішли, покажу, що робити.