Глава 17. Як з бобрами торгуватись.

У голові Дениса пронеслась череда думок. Без Угугуга він звідси не піде, це однозначно. Споритись та доводити свою думку, коли  ти один у цілому місті бобрів – дурна справа. Тут і суддя буде бобром, бо то ж не хрестиком вишивати. Отже, єдине, що залишається – торгуватись. Торгуватись Денис не любив. Коли грошей було доволі, то навіщо? Навпаки, гуляв з розмахом, купляв дорогі речі, завжди набавляючи чималу суму «на чай». Але основні принципи знав.

Начепив на себе маску байдужості, позіхнув для реальності, і заховав монету:

- А, ну, тоді хай так і буде. Однаково я ту стару клячу збирався на ковбасу здати, а собі прикупити молодого жвавого коника. Підкажете, де можна зробити вдалий вибір? І щоб не надурили.

Звісно, монахові не сподобалось, що монета відпливає до інших рук.

- Та де там! У нашому місті гарного коня не знайдеш. Казав же, що вершники з нас ніякі, а для возика будь-який підійде. У нас усі коні старі, хворі та ледачі!

- Однаково. Будь-який буде кращим за мого. По секрету скажу, він вже здихати надумав. Довелось напоїти  нещасну тварину чарівним еліксиром, щоб став на ноги. І, тільки-но дія еліксиру закінчиться, тут йому і кришка. Краще здайте до бойні на ковбасу, поки ще ноги пересуває.

- Яку ковбасу? Я ж не їм отієї вашої гадості! І бойні у нас немає! Давай так, я тобі його продам за три золотих, а ти сам його здаси на ковбасу…

- За три золотих? Та буду я з ним тягатися? А якщо дорогою помре? Доведеться залишити тушку вовкам! Я ж тоді усі свої гроші втрачу! Краще вже пішки піду!

- Стій, Денисе, ми ж з тобою так гарно потоваришували… Так шкода тебе… Думаю, як допомогти… А давай в рахунок цих трьох золотих я тоді ще солоної риби та галет виділю, га?

- А давайте, шановний Емус, так: я даю один золотий, отримую назад коня, оте все, що ви назвали, похідну сумку і велику флягу. Для води. З водою.

- Та все це плюс те, що ти вже отримав – і так вже більше, ніж на золотий тягне! – аж підскочив бобер.

- Тоді візьміть за ночівлю та вечерю золотий, і давайте здачу – п’ять срібників. Я куплю все, що потрібно, деінде.

- У мене немає п’яти срібників для здачі!

- Можете віддати конем.

Бобер завмер, підраховуючи у голові. По правді, золотий за те, що коштувало удвічі менше, і так вже був добрим варіантом, та жадоба не давала змоги погодитись, бо це означало, що коня треба продати за п’ять срібників.

- Кінь… - зі стогоном прохрипів бобер. – Кінь коштує більше… Додай ще пару золотих, щоб разом було три!

- Але у мене немає трьох золотих, - здвигнув плечима Денис.

- Як? Ти ж за них торгувався!

- Торгувався, але не пропонував, бо в мене стільки немає.

- А скільки є?

- Два.

Зрозумівши, що більше з подорожнього не витягти, бобер погодився:

- Добре, давай два, і пам’ятай мою доброту.

- Але ж мені ще потрібна похідна сумка, запас їжі і фляга води.

- Нехай, дам.

- І зручний плащ, бо ночі бувають прохолодні, а якщо коник здохне, не встигнувши доїхати до поселення, то доведеться під кущами ночувати.

- Ох, - ухопився за серце монах, - ти мене роздягаєш! Добре.

- А якщо вовкулаки нападуть? Маю мати хоча б ніж, щоб оборонятися. Довгий і гострий.

- Згоден, знайду. Досить.

- Ні, ще мені потрібна магічна запальничка.

- Навіщо?!

- Щоб запалити вогнище.

- А-а-а! – заволав бобер, вискакуючи із келії. – Це підпалювач! Хапайте його!

Незабаром Денис стояв на колінах перед настоятелем монастиря, огрядним бобром, на якого двоє молодих бобрят-послушників поквапом надягали епітрахіль. Денисові міцно скрутили руки за спиною, а зараз придавлювали за плечі, щоб не рипався, пара монахів.

Настоятель всівся у крісло, інкрустоване латунню, міддю та сріблом, і спробував надати сонному обличчю виразу величної задумливості. Правда, виглядало це, ніби він третій день не може у туалет сходити.

- Доброго ранку, отче! – першим почав Денис. – Безмірно радий, що довелось зустрітися з вами, бо багато чув про вашу благочестивість, справедливість та щедрість!

Товстун зовсім по іншому глянув на юнака. Лестощі таким особам дуже до вподоби.

- Що трапилось? Чому ви привели цього юнака? – на підвищених тонах вигукнув він.

- Отче настоятелю! Ми запропонували цьому подорожньому кров та щедрий стіл, а він з’явився, щоб спалити наше місто!

- Наклеп! Щоб підпалити, треба принаймні мати чим. А в мене нічого подібного немає!

- Обшукати!

Монахи обмацали Дениса, забрали кошіль з монетами, зате дозволили піднятися з колін.

- Коли б мав намір, то вже підпалив би тут усе вночі і дав драпака. До ранку сам попіл залишився б, - невдоволено пробурчав принц.