Глава 16. Все далі від короля (1).

Греміслава йшла дорогою, розглядаючи свою тінь. Після зустрічі з Трясцею вона схудла! В принципі, вона й до того мала чудову фігуру, та покажіть мені таку дівчину, яка не мріє стати ще стрункішою. Тепер замість пухких щічок люстерко показувало виразні вилиці, очі стали наче ще більшими, а ямка на підборідді – чіткішою.

- А ти не використовувало покращуючі зображення чари?

По поверхні дзеркала пробігла обурена хвиля і повернулося те саме зображення.

- Та вірю, вірю, не ображайся. Тим паче, що і талія повужчала. Якби міцні чоловічі руки – могли б пальцями охопити.

Та міцних чоловічих рук не було. Греміслава подавила у собі бажання попрохати показати нареченого, бо знов «зависне», розглядаючи бажаного чоловіка, а треба рухатись далі.

Пройшла вона не надто далеко, як спиною відчула, що хтось наближається, великий, хижий. За звичкою заховалась у кущі, поглядаючи на дорогу. Ніде куряви не видно і кінського тупоту теж. А почуття остраху не зникає, навіть посилюється. Здається, що хтось в потилицю диха.

Принцеса обережно повернула голову і заклякла. Їй, і справді, в потилицю дихав величезний бурий ведмідь. Вони стояли майже ніс у ніс. Хижак відкрив рота і лизнув щоку дівчини довгим язиком. Зрозуміло, що це той «знайомий» Трясці, про якого вона казала, та все одно було моторошно. Попри природній страх Греміслава простягла руку і погладила  велику голову звіра з надірваним колись вухом. Не лизати ж його у відповідь? Привітання було прийнято прихильно. Ведмідь неголосно забурчав і підставив спину. Що ж, подорож продовжиться верхи. Принцеса забралась на господаря лісу, вчепилась у його густу шерсть. Та згодом зрозуміла, що на широкій пласкій спині досить безпечно. Дівчина лягла, обіймаючи тварину за шию, і навіть задрімала. А що? Ніхто не зачепить, коли ти їдеш верхи на ведмедеві, це вже точно!

Прокинулась Греміслава, коли щоку полоскотало щось приємне, навіть майнув у голові спогад, як вона маленька спить, притискаючи до грудей іграшкового улюбленого ведмедика. Принцеса засміялася і розплющила очі. Вона лежала на спині у великого ведмедя, тільки живого. Він стояв на пагорбі край лісу, вивернувши голову, і дихав їй у обличчя, через що вона й відчувала той лоскіт.

Тут Греміслава усе згадала і потягнулася сонно:

- Приїхали?

Ведмідь щось пробурмотів по своєму.

- Тоді дякую від щирого серця, - дівчина обійняла звіра за шию, спускаючись на землю. – Будеш на Поділлі – заходь на чай, а поки що ось тобі, - і простягнула останній пиріжок.

Ведмідь обережно ротом прийняв частування, кивнув і зник у лісі. А Греміслава почала оглядатись. Позаду шуміла діброва, що густо поросла підліском. Попереду починались поля і виднілося селище. Зрозуміло, чому лісовий велет далі не схотів йти.

З кишені викарабкався хамелеон, повернув голову наліво, потім направо. Певно, йому теж було цікаво.

- Сміливець ти мій, - підколола тваринку принцеса, бо коли вона зустрічалась із Трясцею та їхала верхи на ведмеді, він і носа не показував, а коли справа йшла до сніданку чи вечері, то без нього не обходилось.

Принцеса дістала люстерко:

- А нумо, любе, покажи, де це я опинилась… Ого! Буролапому вдалось подолати значну відстань і я вже не так далеко від містечка під оригінальною назвою Містечко. Тільки річ у тім, що сонце сідає, і треба шукати місце для ночівлі.

Принцеса всілась на траву і повечеряла галетами та яйцями,  відщипуючи вихованцю дрібні шматочки. Хамелеон на траві позеленів, з’їв усе, що пропонували, спіймав непомітним «пострілом» довгого язика муху на закуску і поліз назад до кишені. Греміслава потроху почала просуватися в бік села. Все ж у лісі ночувати надто небезпечно. Ведмідь може натрапити не той, що «по знайомству», а той, з яким спільних знайомих немає. І пиріжків вже немає, щоб власне життя викупити. А то ще й нечисть яка трапиться.

Сутінки якраз почали огортати поселення, і вдалось підійти непоміченою. Ночувати на сіннику принцеса вже не хотіла.  Обійшовши першу хату, вона натрапила на покинуту розвалюху, де, судячи по всьому, вже давно ніхто не жив. Втім, стіни були майже цілі, частина даху провалилася, та частина збереглась і, головне, були двері, які вдалось зачинити зсередини. Принаймні, не збудять голодні пси, як минулої ночі. У кімнаті, де зберігся дах, знайшовся старий тапчан, ганчір’я з якого довелось викинути. Добре, що із собою була ковдра, дяка баронесі Абашевій. Нести, звісно, важко, зате загорнутися є у що.

 Звісно, на м’якому духмяному сіні спати було значно приємніше. У хатинці заважали різноманітні звуки, мабуть, миші, а то й криси, хазяйнували, і запахи, сирі неприємні запахи древності. Може, коли б втомилась, то й заснула б принцеса одразу, але завдяки м’якій ведмежій спині, вона і не втомилась і виспалась. Може, не гаяти часу, а йти далі?

Та якась частина свідомості твердила: не такі місця, щоб ночами блукати. При білому світлі воно, якось, трохи по-іншому.

 Греміслава покрутилася трохи і почала фантазувати, щоб якось згаяти час, а може, й заснути. От якби розвалюшка, в якій вона зупинилась, виявилась будинком могутньої відьми, яка почила, не передавши нікому свою силу. Ніхто навіть не заходив до житла, бо усі боялися. А Греміслава переночувала, а вранці прокинулась повною чарівних сил, до неба злетіла, усіх ворогів побила, нареченого знайшла, зіграли вони весілля і жили довго та щасливо.