Глава 15. У монастирі (2).

- Розповідаю для неграмотних, - почав Емус. – Творець жив раніше у болоті, де не було ні верху, ні низу, ні права, ні ліва, ні кінця, ні краю. І не знав Творець, хто він і який він,  і навіть не знав, що він – Творець.  Та все колись набридає. Набридло і Творцю сидіти у болоті. Що воно за життя? Нема з ким і словом перекинутись. Вирішив він створити щось… когось… Когось такого, як і він, щоб був співбесідник, щоб було з ким великі філософські проблеми буття обговорювати. І створив він бобра.

- Бобра? – перепитав Денис.

- А кого ж? Створив він бобра. Бобер каже: «Я – Бобер, а ти хто?» Творець відповідає: «Я – бо… Бог я, от. Я тебе створив, отже, я – твій Бог».  І зажили вони дружно та весело. Тільки якось Бобер каже: «Не набридло тобі у болоті сидіти? Сиро, сіро, та й для здоров’я шкідливо. Відділи повітря, щоб хоч дихнути було». Зробив Творець так, як порадив Бобер, відчув, що дійсно, повітрям дихати краще. Згодом Бобер говорить: «Треба джерела розчистити, свіжу воду пустити, русло для ріки прокласти…» Розчистили Бобер з Богом два джерела, з живою водою і з мертвою водою. Вода з них злилася у єдино, утворивши воду звичайну, і потекла вона річкою. Бобер знов радить: «Нам би щось таке, щоб гріло та світило…» Створив Бог Сонце та Місяць. А Бобер не вгомониться: «Треба, - каже, - береги створити, деревами засадити, щоб було чого погризти». Створив Бог і береги, і ліси, а потім і луки, яри, пагорби, гори і багато ще чого. Бобер звеселішав, почав дерева валити, греблю гатити, хатинку собі побудував, ставочок впорядкував. Подумав-подумав, і радить Богові: «Гарний світ. А давай його заселимо різними істотами, щоб веселіш було! У небі хай птах пролітає, у лісі вовк за зайцем женеться, а у ставочку смачненька риба плескає». Заходився Бог, роботи багато, та новостворений світ  наповнився життям. Минуло трохи часу і знов бобер до Творця пішов: «Мені, - говорить, - хочеться увесь світ побачити. Я б у велику подорож – хоч зараз. Тільки мені треба супутника, такого, щоб і обіймалися, і лаялись, і спорились, і мирилися, щоб попри все – разом назавжди, у горі і у щасті…» «І щоб ви вдвох завжди могли створити третього, - перебив його Бог. – Передаю тобі трохи творчої сили, будете створювати бобренят, скільки захочете, бо ти мене вже дістав своїми проханнями». І створив Бог Бобриху. І сказав: «Ідіть і плодіться!» І пішли Бобер з Бобрихою у білий світ заселяти його! – з пафосом завершив монах.

- І все? – здивувався Денис. – А людина?

- А то вже потім, коли Богові знов стало нудно, він створив людину. Тільки то вже зовсім інша історія. Доїв – пішли.

Емус провів гостя до невеличкої келії з крихітним віконцем майже під стелею, простягнув пакунок з білизною.

Денис оглянув своє майно на цю ніч. Тапчан, мабуть, замалий буде, ноги звисатимуть. А так нічого. Чистенько, охайно, навіть павуків на стінах не видно. Комплект білизни видно, що випраний. На столику глиняний глек з водою.

- У вас всі номери однакові?

- Дурний, чи що? Це для самих бідних, як ти. А у нас і шляхетні пани зупиняються, і шановані волхви. Та навіть сам король Владислав Хитрий ночував не раз! Тож маємо і королівські покої! Тобі щось не подобається?

При згадці про батька Денис посмутнішав.

- Та ні, все так, дякую.

Є дах над головою і ліжко. Шлунок повен, вода на столі. А що ще треба бідному туристу?

Заснув Денис, ледь торкнувшись вухом пласкої подушки.

А прокинувся з першими променями сонця. У монастирях зазвичай встають рано, видно, Емус вирішив, що і гостя слід збудити та випровадити, якщо більше взяти з нього нічого.

- Вставай, юначе!

- А чи не зарано?

- Раніш вийдеш – раніш прийдеш… куди ти там збирався.

Без коня, пішки? І як бобер це уявляє? Жаднюга!

- Ось тобі, щоб не думав, що я жаднюга, - відгукнувся на думки Дениса Емус, простягаючи йому на листку лопуха шматок сиру і кілька галет. – Візьми із собою у дорогу. Та йди вже, проводжу тебе. Я повинен встигнути на ранкову молитву.

Рука Дениса потягнулась під подушку, намацала кошіль і монети, що, як і було обіцяно, з’явились у ньому. Він видихнув полегшено, тепер можна й друга повернути, якось непомітно став він коника відчувати, як дуже близьку людину.

- Дякую, Емусе. А скажіть-но, скільки оце все: ночівля, постільна білизна, вечеря, коштує?

- П’ять срібняків.

- Добре. Тоді ось тобі золотий, я хочу повернути свого коня, а ще отримати повноцінний сніданок і з собою…

Бобер підозріло примружився:

- Ти ж казав, що не маєш грошей, що тебе обікрали?

- Все так. Тільки я забув, що дещо залишилося у взутті. Заначка. Ті іроди не знайшли.

- Заначка, значить?

- Еге ж.

- Коника мого купити хочеш, значить?

- Не купити, а повернути. Я ж грошима плачу, - простягнув Денис золоту монету.

- Та ні. Кінь вже мій, отже – купити. Тільки ж який дурень за таку мізерну суму продасть цілком пристойного коняку, га?

Денис так і сів. Та це не монахи, а справжні аферисти!