Глава 15. У монастирі (1).

Повисла тиша.

- Так є у мандрівника чим за ночівлю заплатити? – повторив голос з-за воріт.

- Його, того, обікрали, - пояснив провідник.

- Тоді, може, речі якісь дорогі? – старий пронира вирішив сьогодні без здобутку спати не лягати.

- Конячка у нього є, - провідник скептично оглянув Угугуга і вирішив трохи підняти акції, - нічогенька.

Коник, витріщивши перелякані круглі очі, вивернув шию, запитально дивлячись на господаря.

- Та не бійся, - прошепотів, схилившись до його вуха Денис. – Вранці, як з’являться грошенята, я тебе назад викуплю. Принаймні, зараз тебе добре нагодують та почистять, як годиться.

Угугуг недовірливо хитнув головою, та нагадування про їжу примусило його згодитись.

- А кінь хоч не такий, що завтра околіє? – Оглядове віконечко на воротях відчинилося і з того боку показалась голова, скрита у тіні об’ємного капюшону.

- Та жвавий коник і не худий аж ніяк, - запевнив провідник.

- Ну… - поплямкав старий, розмірковуючи. – Добре. За конячку матиме ваш мандрівник окрему келію з тапчаном, свіжу постільну білизну, вечерю і боже благословення.

- Згоден.

- Заходь… - Рипнула створа.

Денис пройшов на подвір’я монастиря, і ворота за ним зачинилися.

- Пішли, юначе, я сам проведу тебе.

Зблизька Денис побачив, що обличчя старого монаха вкрите густим бурим хутром, а верхню губу підіймають два широких, мов лопати, зуба.

- І тут бобер! – не втримав він язика. – У вашому місті, що, людей зовсім немає?

- А ти, що, расист? – нахмурився монах.

- Що ви, що ви? – отямився принц і почав підбирати слова, щоб не образити господаря, бо ще й вижене. – Просто мені ніколи ще не доводилось… бачити стільки… представників вашого розумного виду… в одному місці.

Бобер подобрішав:

- А що ж ти хотів? Це – місто бобрів. Проживають у нас і люди, та в невеликій кількості. Годинникарі, фармацевти, гончарі, кравці. Все ж на деяку тонку роботу наші руки не здатні, - покрутив перед собою пазуристі лапи. – Зате серед люду не знайдеш таким вправних митців по дереву, як ми, - завершив з гордістю.

- Та я бачив ваші тереми, - погодився Денис. – Просто диво. А цей монастир… Вісім башт з куполами!..

- Дев’ять, - виправив монах. – Дев’яту не видно.

Бобер потріпав Угугуга по щоці, той відсмикнувся.

- Добрий коник. Ми, щоправда, не захоплюємось верховою їздою, та запрягти у бричку – підійде.

Угугуг зовсім скривився.

- Та поки що відведи тваринку до стайні, хай його там нагодують добряче.

Це коника трохи звеселило і закрокував він бадьоріше. Та все ж, опинившись у місті, не угукнув ні разу, прикидався, хитрун, під звичайну тварину. Слідом за монахом Денис провів свого чотириногого товариша до стайні, впевнився, що там йому буде добре, і бобер повів його далі. Вони прийшли до трапезної, де зараз було порожньо, лише довгі дерев’яні столи стояли в ряд. Старий сам накрив для гостя стіл: солона риба, галетні сухарі, сир та вино.

«Це все?» - ледве втримався, щоб не запитати, Денис. До солоної риби хотілося б картопельки, інакше багато не з’їси, та не будеш же вимагати, щоб тобі поночі розпалювали піч та ставили варити бульби. Доведеться щедро запивати вином.

- Складете компанію? – запропонував монахові.

- То людська їжа, - махнув той кінцівкою, яка на вигляд ще не була рукою, але й лапою звіра не була теж. – Тримаємо для подорожніх, таких, як ти. Я такого не їм. Ми, взагалі, їмо лише сиру рибу.  Просто посиджу поруч. А ти не гальмуй, жуй швидше, та відведу тебе до келії.

- І в якого ж бога вірують розумні бобри? – почав розпитувати Денис, бо коли не хочеш, щоб розпитували тебе, треба зайнятися цим самому.

- Ти що, йолопе, не знаєш, що бог один? – аж розсердився бобер. – Якісь ви, люди, недолугі. Чи ти гадаєш, що бобрів створив один деміург, а людей – хтось інший?

- Е-е-е… - не знайшов гідної відповіді принц. – Пробачте, що зачепив ваші релігійні почуття, як вас?..

- Емус, - підказав бобер.

- Так, Емус. А я – Ден, просто Ден.

Світлозар рекомендував називати себе цим коротким варіантом, бо в цій паралелі прийнято було простим людям мати просте ім’я. Коли б був шляхетним, то підійшло б і Денис, а от принцові взагалі слід називатись Владисвітом або Вельмиславом.